Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Так, громадянко… — розпочав було Богдан, але раптом затято труснув головою. — Слухай мою команду, матросе Такаманохара. Віддати швартови по центру причального майдану. Трап поки що не спускати. Почекаємо.
- Єсть, капітане! — бадьоро відгукнулась Сонька, приймаючи правила гри.
В Зоребора й крчовника навіть постаті повеселішали. От і добре. Невідомість, її в доброму гуморі зустрічати потрібно.
„Софію” м‘яко хитнуло і зображення на екрані завмерло. Проявів життя, як і раніше, видно не було. Лише на моніторах біля правого сектору ілюмінаторів вже звично мерехтіли вогники навколо величезного, вишиною не менше метрів як у сто, чорного провалля входу до станції. В рубці панувала нашорошена тиша. Така сама, як і на всіх радіодіапазонах.
— А орбітальних станцій, — зненацька порушив цю тишу Норильцєв, — у фантастиці — хоч греблю гати. Розпочинаючи від Зірки КЕЦ у Бєляєва до Зірки Смерті з „Зоряних воєн”. Тобто, вибір…
— А от такі красені на якій з них мешкали? — хрипкувато перебив його Кременчук і кивнув на один з дисплеїв.
Усі члени екіпажу якось синхронно повернулися до нього: три птахи з широко розкинутими крилами й довгими вигнутими шиями, складеними латинською літерою „Z”, ковзаючи понад самою поверхнею висувної палуби, примарно виринали з тривожної пітьми порталу. Пір‘я птахів повільно мигтіло напівметалевим-напівфосфоричним блиском, а великі очі аквамариново світилися в орбітальній імлі. На спинах пернатих створінь вгадувались якісь постаті.
— Знову люди, — якось аж болісно простогнав Богдан.
І враз мерехтіння вогників навколо порталу завмерло, а потім усі вони водночас вибухнули сліпучим сяйвом потужних прожекторів. Чорні тіні з розгону врізалися в лискучу пласку поверхню, а Кременчук аж очі рукою прикрив. Коли ж за мить відвів її убік, то побачив, що пташиний клин гострим своїм кінцем застиг метрах у двадцяти від „Софії”. Звичне мерехтіння в очах посилилось аж до болю. Але крізь нього можна було розрізнити, що на спинах дивних фосфоричних істот сидять… середньовічні лицарі. В тьмяних бронзовокольорових латах, з помаранчевими пір‘ями на шоломах і блідими плямами облич, що вгадувались на відстані за піднятими забралами.
Останнє, до речі, про щось свідчило. Як і те, що важкі мечі „лицарів” залишалися в піхвах й ніяких войовничих дій їхні власники не здійснювали. Лише той, що був попереду, вставши на розлоге крило свого птаха — воно, до речі, навіть не ворухнулось! — потім легко й плавно, завдяки слабкому тяжінню, зістрибнув з нього та й завмер в очікувальній позі. В радіодіапазоні, як і раніше, було тихо.
Кременчук примружився і повернувся було до Соньки, але та випередила його, дивним чином зрозумівши думки капітана:
— Сама бачу. Це не птахи. Це якісь апарати, стилізовані під них.
Втім, апарати — не апарати, стилізовані — не стилізовані, а Зоребор аж язика висолопив, вдивляючись в дивну картину явного фентезійного змісту. Картина йому подобалась. Кременчукові — ні. Та й Соньці, здається, теж. Дуже вже не відповідав цей казково-середньовічний антураж футуристично вибудованій орбітальній споруді.
— Що робити будемо? — порушила Такоманохара розгублену тишу. — Господарі явно на наш вихід чекають. Спокійно, до речі, чекають. Без остраху та хвилювання. З почуттям власної гідності. А в нас навіть жодного скафандру немає, щоб до них вийти. Тож, може…
І раптом осіклася. На одному з екранів з‘явилась постать в дещо неоковирних темно-сріблястих обладунках, що явно вийшла з-за їхнього апарату. Постать на мить завмерла, а потім почала обережно пересуватись до зграї „птахів”. Хода її, не дивлячись на певну механічність, здалась Такоманохарі чимось дуже знайомою, а коли срібний гермошлом із синім пір‘ям на ньому ледь повернувся лицевим боком до об‘єктивів „Софії”, то…
— Клеменчук! — здавлено вигукнула Такаманохара з відчутним японським акцентом. — Капітане, ти що в біса затіяв?
— Спокійно! Всім спокійно, — ледь чутно видихнув Богдан, напружуючи усі свої сили: під репнути козирком міліцейського кашкета на його лобі навіть жила важелезна випнулась. — Спокійно, — повторив, — працюємо, хлопці й дівчата, працюємо. Досить нам досвіду негативного. З прямого контакту. На Піррі чи там на тій же Сорорі. Досить, — глитнув він важку грудку в горлі. — А ви мене підстраховуйте, підстраховуйте на випадок чогось там. Щоб „Софія” відразу втекти спромоглась.
Сонька напружено скам‘яніла над сенсорами пульту, готова будь-якої миті вибухнути попелом лайки та магмою блискавичних порухів. Норильцєв дещо механічно вертів головою, наче край його кольчуги раптом почав муляти йому шию. Нкса якось знічено тупцював поряд з його кріслом. А фантом в сріблястих лицарських латах, створений збожеволілим мозком Кременчука, вже наближався до постаті в бронзових обладунках. Ось він завмер метрах в трьох від неї, а потім здійняв руку у вітальному жесті.
— Вітаю тебе, брате, — почулося в мікрофонах, — і тебе вітаю, і супутників твоїх. Ми прийшли з миром, на мир сподіваючись.
Голос Богдана був спокійним, виваженим и урочистим. Такаманохара навіть не очікувала, що він на таку тональність здатний. І де навчився? На Сорорі, чи що?
А широке обличчя з густими бровами за склом, що, виявляється, закривало отвір забрала, зблиснуло, замалими для нього, оченятами. Таким чином, лицарські обладунки виконували роль скафандру, а обличчя, до речі, й дійсно було до банальності людським і схожим на обличчя якогось хитрого дядька з глухої сільської місцевості. Дядько на мить задумався, чи дивуватись йому, чи не треба, а потім прорипів, немов потилицю порепаними пальцями почухав:
- І ми вітаємо тебе брате на орбітальному поселенні Комуни Зоряних Баронів. А те, яку шану тобі віддаємо, зрозуміло з того, що зустрічає тебе сам Вага Шасі. — Лицарський шолом ледь схилився, гойднувши високе помаранчеве пір‘я на ньому. — Власною персоною. Чув, мабуть?
Мент всередині Кременчука зорієнтувався миттєво і синє пір‘я на срібному шоломі теж шанобливо нахилилось. Хоча й зовсім не набагато.
— Та хто ж не чув про високошанованого Вагу Шасі? Навіть ми, нужденні блукальці по…
— А як чув, — раптом перервав його новоявлений зоряний комунар. Чи середньовічний барон? — А як чув, то чого це ти без дозволу та сигналізації біля орбітального поселення вештаєшся? Ми за тобою вже другу добу спостерігаємо. Ти з ким пересування свої нахабні узгодив?
— Та це… Та ми… Розумієте, високошанований Ваго, ми ж зовсім не збиралися порушувати спокою вашої доблесної Комуни. Чи то пак — поселення. Ні в якому разі! Жодним чином! Але ж ми теж… Але ж лихо яке… Але ж на ввіреному мені кораблі сталися невеличкі ушкодження з невеличкими негараздами, які сприяли і змушували… Бо ми теж…
— Не метушись! Що ти сам з Комуни Зоряних Баронів — зрозуміло. Інакше б не літав отут. Хоча я щось не пам‘ятаю, якому поселенню синє пір‘я на шоломі даровано. Та й до якої громади судно приписано? І конструкції такої щось я не згадую.
— А… А це — нова. Експериментальна. До речі, дозвольте нарешті назватися: Богдан Кременчук, капітан борту „Софія”, який находиться у підпорядкування… Який, тобто, приписаний…
— Капіта-а-ан?! Тобто, навіть не командор? Тобто, може, і не барон навіть?…
Фантом затупцював на місці і Такаманохара відчула, що Богдан заплутався остаточно. А Вага Шасі рвучко здійняв вгору окуті залізом руки:
— О, Боги Вічного Зіркообігу, о, Святий Міко, та що ж це там, на Арканарі, відбувається? Хто це дозволяє порушувати комунальне право Комуни Зоряних Баронів на пересування орбітальними шляхами?… Право, надане нам ще феодом Великого Іруканського Конгресу! Хто це…
І він ще щось вигукував в затісний простір своїх обладунків та мікрофонів, але Сонька не звертала на нього уваги, помітивши, як здригнувся при слові „Арканар” Зоребор Сталева Десниця. Втім, часу для хлопця теж не було. Треба було Богданові якось допомагати.