Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Так було не завжди. У цю гру грали в кожній європейській країні, але в перші післявоєнні десятиліття гравці не від’їжджали далеко від дому. Глядачі дивилися національні футбольні ліги; доволі рідкісні міжнародні ігри в деяких країнах вважали чужим, емоційно зарядженим відтворенням воєнної історії. Жоден із глядачів, який у ті роки ходив на футбольні матчі, наприклад, між Англією та Німеччиною або Німеччиною та Нідерландами (не кажучи вже про Польщу та Росію), не плекав би ілюзій щодо Римського договору й «дедалі тіснішого союзу». Актуальною історичною паралеллю цілком чітко була Друга світова війна.
У перші післявоєнні десятиліття гравці з різних європейських країн були не дуже знайомі одне з одним і зазвичай поза межами поля ніколи не зустрічалися: коли в 1957 році валлійський форвард Джон Чарльз увійшов в історію, залишивши Leeds United та перейшовши до туринського Juventus за нечувану суму в 67 тисяч фунтів, про це на перших шпальтах написали газети обох країн. Аж до кінця 1960-х у клубних командах рідко коли грали іноземці — окрім Італії, де креативні менеджери тільки починали полювати на талановитих гравців інших команд. Славетна команда Real Madrid у 1950-ті справді пишалася незрівняним угорцем Ференцом Пушкашем, але то був виняток. Пушкаш, капітан угорської національної збірної, утік із Будапешта після радянського вторгнення та прийняв іспанське громадянство. До того, як і кожен інший угорський футболіст, він був практично невідомий за межами своєї країни — настільки, що, коли очолив угорську збірну в матчі на лондонському стадіоні Вемблі в листопаді 1953 року, хтось почув, як один з англійських гравців-супротивників бовкнув: «Подивіться на цього опецька. Ми їх винесемо». (Угорці перемогли із рахунком 6:3, а Англія вперше зазнала поразки на власному полі.)
Одне покоління по тому Juventus, Leeds United, Real Madrid та практично кожен великий європейський футбольний клуб тепер мали космополітичний набір гравців — вихідців із різних країн. Талановитий молодик зі Словаччини чи Норвегії, який колись був приречений відбігати всю свою кар’єру в Кошицях чи Тронгеймі, час від часу виходячи на поле з національною збірною, тепер міг сподіватися пограти у вищих лігах, здобуваючи популярність, досвід і отримуючи дуже хорошу зарплату в Ньюкаслі, Амстердамі чи Барселоні. Головним тренером англійської команди у 2005 році був швед. «Арсенал», провідну британську футбольну команду початку ХХІ століття, тренував француз. До першого складу команди клубу Північного Лондона належали гравці з Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Ісландії, Ірландії, Нідерландів, Іспанії, Швейцарії, Бразилії, Кот д’Івуару та США, а також декілька з Англії. Для гравців, тренерів та глядачів футбол був грою без кордонів. Модні клуби на кшталт Manchester United перетворювали свій успіх у змаганнях на «бренд», який однаково успішно міг продаватися (і продавався) від Ланкаширу до Латвії.
Кілька окремих футбольних зірок — не обов’язково найталановитіших, але тих, хто міг похвалитися гарною зовнішністю, вродливими дружинами й активним приватним життям, — посіли в європейському суспільному житті та популярних виданнях місце, яке досі було закріплене за новими зірками кіно чи членами королівських родин. Коли Девід Бекхем (англійський гравець із середніми технічними навичками, але неперевершеним талантом самопромоції) у 2003 році перейшов з Manchester United до Real Madrid, це стало топовою телевізійною новиною в кожній країні — члені Європейського Союзу. Ганебний виступ Бекхема на Європейському чемпіонаті з футболу в Португалії наступного року (капітан англійської команди не забив два пенальті, наблизивши принизливий ранній виліт своєї країни зі змагання) майже ніяк не зменшив захвату його шанувальників.
Найбільш показово те, що вихід англійської команди з турніру практично ніяк не вплинув на кількість британських глядачів подальших матчів між командами з маленьких країн (Португалії, Нідерландів, Греції та Чеської Республіки), серед яких британські шанувальники не мали об’єкта національної любові. Незважаючи на загострені пристрасті навколо міжнародних ігор, де вимахували прапорами, демонстрували клубну символіку та переспівували одне одного гімнами, спільне захоплення переглядом гри — будь-якої гри — переважували почуття відданості своїй команді[628]. У розпал трансляції матчів, які відбувалися того літа в Португалії, на ВВС матчі подивилося двадцять п’ять мільйонів глядачів лише в Сполученому Королівстві. Офіційний сайт турніру Euro.com відвідало сорок мільйонів користувачів, а кількість переглядів сторінок упродовж ігор сягнула пів мільярда.
628
Сумнозвісним винятком було крихітне, але дуже міцне ядро німецьких й (особливо) британських шанувальників, які їздили на міжнародні ігри в пошуках бійки, чим повністю спантеличували всіх інших.