Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Футбол добре адаптувався до своєї новонабутої популярності. Цей вид дозвілля точно був егалітарним. У нього міг грати будь-хто будь-де: гра потребувала лише м’яча, на відміну від плавання, тенісу чи гімнастики, які потребували певного фінансового рівня або ж наявності державних закладів, що в багатьох європейських країнах були рідкістю. Незвичайно високий зріст чи кремезність не були перевагою, радше навпаки; й особливої небезпеки гра також не становила. Як вид зайнятості футбол довго був низькооплачуваною альтернативою для хлопців з робітничого класу промислових містечок; але тепер це стало шляхом до вищих щаблів провінційної заможності та багато чого іншого.
Ба більше, хай якими талановитими та популярними були окремі футболісти, вони залишалися невід’ємною частиною команди. Їх не можна було легко перетворити, як «вічно другого» французького велогонщика Раймона Пулідора, на символ несправджених національних амбіцій. Футбол був надто простим, щоб використовувати його в метафоричному та квазіметафізичному значенні, яке в Америці часом застосовують до бейсболу. Крім того, до гри мав доступ кожен (і дедалі більше — кожна) — такою мірою, якою це вже було неможливо у разі професійного командного спорту, наприклад, у Північній Америці. Словом, футбол був дуже європейським видом гри.
Як об’єкт європейської суспільної уваги футбол, як часом стверджували, тепер заміняв не лише війну, а й політику. Він точно займав значно більше місця в газетах; а політики в усіх країнах прагнули вшанувати спортивних героїв та продемонструвати обізнаність із їхніми досягненнями. З іншого боку, політика в Європі втратила свою змагальність. Зникнення давніх панівних наративів (соціалізм проти капіталізму; пролетарії проти власників; імперіалісти проти революціонерів) не означало, що певні питання державної політики більше не збурювали чи не поляризували громадську думку. Але тепер стало справді важче описувати політичні вподобання та прихильності в традиційних партійних термінах.
Старі політичні радикали — ультраправі й ультраліві — нині часто об’єднувалися: зазвичай заради протидії іноземцям та через спільний страх європейської інтеграції. Антикапіталізм — дещо непереконливо перевтілений в антиглобалізм, ніби національний капіталізм був якимсь інакшим, менш загрозливим різновидом, — приваблював і націоналістичних реакціонерів, і радикалів з міжнародним порядком денним. Що ж до політичного мейнстриму, то давні розбіжності між право- та лівоцентристськими партіями здебільшого зникли. Наприклад, шведські соціал-демократи та французькі неоґоллісти в багатьох сучасних питаннях цілком могли мати більше спільного одне з одним, аніж зі своїми ідеологічними пращурами. За попередні два десятиліття політична топографія Європи кардинально змінилася. Традиційний розподіл на «ліву» та «праву» політику зберігся, але в чому саме полягала різниця, було незрозуміло.
Від цих змін постраждали політичні партії старого зразка: як ми пам’ятаємо, вони втрачали членів, а на вибори приходило дедалі менше людей. Іншим постраждалим був майже так само шанований європейський інститут — публічний інтелектуал. Кінець попереднього століття означився розквітом політично залучених інтелектуалів — у Відні, Берліні, Будапешті, але передусім у Парижі: людей на кшталт Теодора Герцля, Карла Клауса чи Леона Блюма. Століття по тому на європейській сцені їхні потенційні наступники були якщо не повністю відсутні, то дедалі більше відсунені на маргінес.
Для занепаду європейських інтелектуалів існували різні причини (це явище завжди було нетиповим для Британії, а його поодинокі прояви зазвичай ставали наслідками еміграції, як у випадку Артура Кестлера чи Ісаї Берліна). У Центральній та Східній Європі питання, якими колись переймалася політична еліта — марксизм, тоталітаризм, права людини чи перехідна економіка, — у молодших поколінь тепер викликали нудьгу та байдужість. Немолоді моральні авторитети на кшталт Гавела чи колишні політичні герої, як-от Міхнік, неминуче асоціювалися з минулим, яке мало кого цікавило. Те, що Чеслав Мілош колись назвав «роздратуванням східноєвропейських інтелектуалів» щодо американської параної навколо суто матеріальних речей, дедалі більше поширювалося на їхніх власних співгромадян.