Після війни. Історія Європи від 1945 року

Сюди ж додавалося зростання зневаги Вашингтона до міжнародних угод, власна думка з будь-якого питання від глобального потепління до міжнародного права і найперше — упереджена позиція щодо ізраїльсько-палестинської кризи. У жодному з цих випадків обрання президента Джорджа Буша у 2000 році не призвело до кардинальної зміни політичного курсу — атлантичний розрив почав проявлятися задовго до цього моменту. Але жорсткіший тон нової адміністрації для багатьох європейських експертів підтвердив те, що вони вже й так підозрювали: це були не просто відмінні позиції стосовно окремих політичних питань. Це були докази фундаментальної культурної ворожнечі, і їх раз у раз більшало.

Те, що Америка культурно відрізнялася — чи то поступалася Європі, чи то загрожувала їй, — не було новою ідеєю. У 1983 році міністр культури Франції Жак Ланґ застерігав, що популярний серіал «Даллас» становить серйозну загрозу для французів та європейської ідентичності. Дев’ять років по тому, коли у французьких кінотеатрах розпочався показ «Парку Юрського періоду», його слова дослівно повторив один із його наступників-консерваторів. Коли в 1992 році відкрився європейський Діснейленд, радикальна директорка паризького театру Аріан Мнушкін пішла ще далі, наголошуючи, що парк розваг виявиться «культурним Чорнобилем». Але це були дрібні знайомі прояви інтелектуальної зарозумілості й почуття культурної невпевненості в поєднанні — і у Франції, і в інших країнах — із чималою шовіністичною ностальгією. На п’ятдесяту річницю висадки союзників у Нормандії Джанфранко Фіні, лідер колишньої фашистської італійської партії Національний альянс, сказав в інтерв’ю італійській щоденній газеті La Stampa таке: «Сподіваюся, мене не звинуватять у захисті фашизму, якщо я запитаю, чи не втратила Європа через висадку американців частину своєї культурної ідентичності».

Що в цій ситуації на початку ХХІ століття було нове, то це те, що такі настрої стали повсюдними та перейшли з інтелектуального чи політичного маргінесу безпосередньо в центр європейського життя. Глибина та поширення антиамериканізму в сучасній Європі були значно сильніші за ті настрої, що вирували під час В’єтнамської війни або навіть у розпал рухів за мир на початку 1980-х. Хоча населення більшості країн переважно все ще вірило, що атлантичні відносини можна зберегти, троє з п’яти європейців у 2004 році (у деяких країнах, зокрема в Іспанії, Словаччині та, несподівано, Туреччині, — значно більше) вважали, що сильне лідерство Америки у світі «не бажане».