Після війни. Історія Європи від 1945 року

Бо, за винятком великих криз, телеканали виявляли напрочуд невеликий інтерес до подій у сусідніх країнах — насправді набагато менший, ніж у перші роки появи телебачення, коли захоплення технологіями та зацікавленість життям сусідніх держав стали поштовхом для численних документальних фільмів і «зовнішніх репортажів» з екзотичних міст і морських узбереж. Та оскільки Європу тепер сприймали як належне, і вона, якщо не брати до уваги її проблемного та бідного Південного Сходу, була абсолютно прісною для більшості глядачів, туристичні й інші програми європейського телебачення давно «глобалізувалися», розвернувши свою увагу до віддаленіших горизонтів, а решту Європи залишили нидіти, припускаючи, що це знайома територія, яка насправді була переважно невідомою.

Великі публічні видовища — публічні поховання у Франції в імперському стилі; королівські весілля та похорони в Британії, Бельгії, Іспанії чи Норвегії; перепоховання, ушанування та президентські виступи в різних посткомуністичних країнах — були суто місцевими подіями, які широко транслювалися для національної аудиторії, але за кордоном їх дивилися лише нерепрезентативні меншини[627]. Результати виборів в інших країнах національні ЗМІ повідомляли лише в тому разі, якщо вони мали неабияке значення для міжнародних відносин. Європейці переважно не знали, що відбувається в сусідніх країнах. Причиною їхньої виняткової незацікавленості європейськими виборами була не просто підозрілість чи нудьга від брюссельських засідань. Це було природним наслідком переважно не-європейського ментального всесвіту більшості європейців.

Проте існував один усеосяжний виняток — спорт. Супутниковий телеканал «Євроспорт» транслював різноманітні спортивні події різними європейськими мовами. Кожна національна телевізійна станція від Естонії до Португалії виділяла значні блоки ефіру для спортивних змагань, чимало з яких відбувалися між європейськими країнами і часто — навіть без участі місцевих та національних команд. Популярність глядацьких видів спорту надзвичайно виросла в останні десятиліття сторіччя, попри те, що кількість глядачів, які дивилися спортивні події наживо, переважно впала. У трьох середземноморських країнах попит на спортивні новини був такий, що виправдовував існування дуже поважних багатотиражних щоденних газет, присвячених виключно спорту (L’Equipe — у Франції, Marca — в Іспанії, Gazzetta dello Sport — в Італії).

Хоча багато країн усе ще могли похвалитись особливими місцевими видами спорту та спортивними подіями — хокей із шайбою в Чеській Республіці, баскетбол у (несподівано) Литві та Хорватії, Тур де Франс та щорічний тенісний турнір Вімблдон — на рівні континенту це були нішеві події, які, утім, могли інколи привернути увагу мільйонної аудиторії (Тур — єдиний спортивний захід, який протягом десятиліть навіть збільшив кількість глядачів наживо). Бої биків в Іспанії користувалися невеликою популярністю серед молодих іспанців, хоча їх і відновили в дев’яності як щось на кшталт потенційно прибуткової «індустрії спадщини». Навіть крикет, знакова літня англійська гра, з’їхав до нішевих позицій у галузі розваг, попри спроби зробити його більш яскравим і видовищним — та покласти край неквапливим, але комерційно катастрофічним п’ятиденним іграм. От що справді об’єднувало Європу, то це футбол.