Після війни. Історія Європи від 1945 року

Та навіть Югославія, попри всю нагальність цієї теми, не могла повернути інтелектуалів у центр суспільного життя. Бернара-Анрі Леві в Парижі могли запросити до Єлисейського палацу для консультацій з президентом; так само Тоні Блер періодично влаштовував виїзні зустрічі з привілейованими британськими журналістами й іншими придворними акулами пера. Але ці ретельно продумані заходи зі створення політичного іміджу не мали впливу на політику: ані Франція, ані Британія, ані будь-який їхній союзник жодним чином не міняли своїх розрахунків унаслідок інтелектуального тиску. І, як стало очевидно в ході атлантичного розколу 2003 року, зіграти роль, яка колись була ключовою в мобілізації громадської думки, публічні інтелектуали теж не могли.

Європейська громадськість (на відміну від деяких європейських державних діячів) в абсолютній більшості була проти і американського вторгнення в Ірак того року, і більш загальних тенденцій американської зовнішньої політики за часів президентства Джорджа Буша. Та незважаючи на те, що багато європейських інтелектуалів поділяли й висловлювали тривогу та гнів, у які вилився цей спротив, вони не змогли ані артикулювати його, ані організувати. Деякі французькі письменники — знову ж таки Леві чи Паскаль Брюкнер — відмовилися засудити Вашингтон, частково через страх здатися бездумними антиамериканістами, а частково тому, що підтримували його позицію проти «радикального ісламу». На них практично ніхто не звернув уваги.

Впливові колись постаті на кшталт Міхніка та Ґлюксманна закликали читачів підтримати політику Вашингтона щодо Іраку і, спираючись на свої попередні ідеї стосовно комунізму, стверджували, що політика «ліберального інтервенціонізму» на захист прав людини по всьому світу була обґрунтованою на загальних засадах і що Америка і тоді, і раніше стояла в авангарді боротьби проти політичного зла й морального релятивізму. Переконавши таким чином самих себе, що американський президент провадив свою зовнішню політику заради їхніх цілей, вони були щиро здивовані, що пізніше опинилися на самоті, а їхня традиційна аудиторія на них не зважає.

Але Міхнік чи Ґлюксманн були незатребувані не через особливість їхньої позиції. Та сама доля чекала на інтелектуалів, які відстоювали протилежну думку. 31 травня 2003 року двоє найвідоміших європейських письменників, філософів й інтелектуалів Юрґен Габермас і Жак Дерріда видали у Frankfurter Allgemeine Zeitung статтю під назвою «Unsere Erneuerung. Nach dem Krieg: Die Wiedergeburt Europas» («Наше відновлення. Після війни: відродження Європи»), у якій стверджували, що нова небезпечна політика Америки була сигналом тривоги для Європи — нагодою для європейців переосмислити їхню спільну ідентичність, спертися на спільні цінності Просвітництва й виробити чітку європейську позицію у світовій політиці.