Після війни. Історія Європи від 1945 року

Натомість іслам розширював коло своїх прихильників — особливо серед молоді, для якої він дедалі більше слугував джерелом спільної ідентичності та колективної гордості в тих країнах, де громадян арабського, турецького чи африканського походження все ще вважали «іноземцями» і ставилися до них відповідно. Їхні батьки, дідусі й бабусі щосили намагались інтегруватися й асимілюватися, натомість молоді чоловіки та жінки в Антверпені, Марселі чи Лестері тепер відкрито ототожнювали себе і з країною народження (Бельгією, Францією чи Британією), і з релігією та корінним регіоном своєї родини. Дівчата почали носили традиційний одяг і релігійну символіку — часом під тиском з боку сім’ї, але часто — на знак бунту проти компромісів старшого покоління.

Реакція державної влади, як ми пам’ятаємо, різнилася залежно від місцевих звичаїв та обставин: лише французька Національна асамблея у справедливому нападі світського республіканізму вирішила заборонити носіння будь-якої релігійної символіки в державних школах — за це проголосувало 494 депутати проти 36. Але цей крок, до якого вдалися в лютому 2004 року і який був спрямований проти хіджабу — головного убору релігійних мусульманських дівчат, — потрібно тлумачити в ширшому та більш тривожному контексті. У багатьох країнах расові упередження слугували на політичну користь ультраправих; і вперше за понад сорок років антисемітизм у Європі посилився.

З протилежного боку Атлантичного океану, у Франції, Бельгії чи Німеччині, де антисемітизм негайно став улюбленою темою в промовах антиєвропейських і неоконсервативних експертів, його одразу охарактеризували як повернення до темного європейського минулого. Впливовий публіцист Джордж Вілл у статті для Washington Post у травні 2002 року навіть визначив рецидив антиєврейських настроїв у Європі як «другий — і заключний? — етап боротьби за “остаточне вирішення єврейського питання”». Американський посол у ЄС Роквелл Шнабель повідомив на спеціальному засіданні Американського єврейського комітету в Брюсселі, що антисемітизм у Європі «наближається до тієї стадії, коли стане таким же радикальним, як і в 1930-х роках».

Це були провокативні й помилкові заяви. У сучасній Європі антиєврейських настроїв практично не було — окрім як серед мусульман й особливо європейців арабського походження, які опинилися в Європі через болісну кризу на Близькому Сході. Арабське телебачення, яке тепер через супутник можна було дивитися в Європі, регулярно передавало новини про події в Газі та на окупованому Західному березі річки Йордан. Розлючені тим, що вони бачать і чують, та заохочені як арабською, так і ізраїльською владою ототожнювати Ізраїль зі своїми сусідами-євреями, молоді чоловіки (переважно) на околицях Парижа, Ліона чи Страсбурга почали нападати на місцевих євреїв: вони малювали графіті на будівлях єврейської громади, учиняли наругу над могилами, закладали бомби в школи та синагоги й кілька разів нападали на єврейських підлітків чи сім’ї.