Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Прикметно, що, згідно з критеріями Ланґа та його наступників, до нових французьких «об’єктів спадщини» увійшов крихкий фасад Північного готелю на паризькій набережній Жемапп: відверто ностальгійна данина однойменному фільму 1938 року — класиці французького кінематографу режисера Марселя Карне. Але Карне знімав увесь фільм у студії. Відтак збереження будинку (чи фасаду будинку), який ніколи і не показували у фільмі, можна було вважати — залежно від уподобань — чи то проявом витонченої французької постмодерної іронії, чи то неминуче фальшивої природи будь-якої пам’яті, якій отак, за вказівкою, змінюють наповнення.
Власний внесок Міттерана до національної patrimoine полягав не так у збереженні чи класифікації, як у її створенні в режимі реального часу. Жоден інший французький правитель із часів Людовика XIV не уславився такою кількістю будівель і церемоній. Чотирнадцять років перебування Міттерана на посаді позначилися не тільки поступовим нагромадженням музеїв, меморіалів, урочистих інавгурацій, поховань і перепоховань, а й титанічними зусиллями, спрямованими на те, щоб забезпечити місце власне президента в національній спадщині: від потворної Великої арки Дефанс у Західному Парижі до елегантної Піраміди Лувра, агресивно модерністської Опери Бастилії та нової резонансної Національної бібліотеки на південному березі Сени.
Тимчасом коли Міттеран був зайнятий лапідарним монументалізмом, цілком у буквальному розумінні вписуючи себе у фізичну пам’ять нації, уїдливе відчуття, що країна втрачає зв’язок зі своїм корінням, спонукало видатного паризького історика П’єра Нора стати редактором «Місць пам’яті», 5600-сторінкової праці в трьох частинах та семи томах, виданої впродовж 1984‒1992 років. Вона стала спробою визначити та роз’яснити місця і сфери колись спільної для Франції пам’яті: імена і поняття, місця і люди, проєкти і символи, які є — або були — Францією, від соборів до кулінарії, від землі до мови, від міського планування до мапи Франції в уяві французів.
У жодній іншій країні ніколи не було задумано аналогічної праці, і навіть уявити собі таке було складно. Адже праця «Місця пам’яті» Нора передає дивовижну самовпевненість французької колективної ідентичності — беззаперечне твердження, що вісімсот років національної історії заповіли Франції унікальність та спільний спадок, які надавалися до ось такого мнемонічного вираження, — і водночас відчуття тривоги, про що прямо говорить автор у вступі, що ці традиційні колективні символи спільного минулого невдовзі будуть втрачені назавжди.
Це є ностальгія як Angst[621]: страх того, що одного дня — досить скоро — сірі інформаційні вказівники, які скупчилися навколо ідеально продуманих і бездоганно прокладених французьких трас, утратять будь-яке змістовне наповнення для самих французів. Який тоді сенс був би в алюзіях (спочатку — у формі символів, потім, трохи пізніше, — у назвах) на собор у Реймсі, амфітеатр у Німі, виноградники в Кло-де-Вужо, гірську гряду Сент-Віктуар чи Верденську битву, якби вони нічого не означали? Що залишається від Франції, якщо звичайний мандрівник, якому трапляються ці назви, втратив зв’язок зі спогадами та почуттями, які вони мають викликати?
Індустрія спадщини в Англії полягає в одержимості тим, чого насправді не було, — культивуванні, так би мовити, справжньої ностальгії за вигаданим минулим. Натомість захопленню Франції своєю духовною patrimoine властива певна культурна справжність. «Франція» завжди змальовувала себе алегорично: згадайте різноманітні зображення й уособлення «Маріанни» — республіки. Тож цілком очікувано, що туга за ключами до втраченої французькості була спрямована на формальний корпус символів — чи то матеріальних, чи то інтелектуальних. Вони і «є» Франція. Якщо вони будуть втрачені або перестануть бути спільними, Франція не буде собою — у тому розумінні, яке мав на увазі Шарль де Ґолль, коли заявив, що «Франція не може бути Францією без слави».
Ці переконання поділяли політики, інтелектуали й люди різних політичних поглядів — ось чому «Місця пам’яті» були таким успішним виданням, утіливши для десятків тисяч читачів мінливу французькість, яка вже вислизала поміж пальцями в щоденному житті. Тож дуже показово те, що тимчасом як християнство (християнські ідеї, християнські будівлі, практики та символи) посідає важливе місце в томах Нора, «євреям» присвячено лише один короткий розділ — здебільшого як об’єктам асиміляції, вигнання або переслідування — і взагалі немає жодного запису про «мусульман».
621
Страх, тривога (нім.). — Прим. пер.