Після війни. Історія Європи від 1945 року

У Східній Європі джерелом ностальгії безпосередньо була втрачена певність комунізму, тепер очищеного від свого темнішого боку. У 2003 році Музей декоративного мистецтва в Празі влаштував виставку «дореволюційного вбрання» — чобіт, спідньої білизни, суконь тощо — зі світу, що перестав існувати лише чотирнадцять років тому, але вже став об’єктом віддаленого захоплення. Виставка привернула увагу багатьох старших людей, які мали дуже добре пам’ятати сіру однаковість експонованого мотлоху. Та, попри це, у реакції відвідувачів відчувалася деяка теплота і навіть жаль, які дуже здивували кураторів.

Остальгія, як її називали в Німеччині, корінилася в аналогічних забудькуватих спогадах. З огляду на те, що НДР, перефразовуючи опис гогенцоллернської Пруссії вустами Мірабо[618], була спецслужбою, яка мала державу, у тьмяному світлі спогадів вона виявила дивовижну здатність викликати теплоту і навіть тугу. Поки чехи милувалися своїм старим одягом, німці масово дивилися «Гуд бай, Ленін!» — фільм, що глузував із дефіциту, догм і загальної абсурдності життя в період урядування Еріха Гонекера та водночас свідомо протиставляв цьому певну симпатію до Східної Німеччини й цілком неоднозначно зображав її раптову втрату.

Проте німці та чехи, як і інші центральні європейці, мали надто великий досвід раптових і травмувальних національних починань із чистого аркуша. У їхній вибірковій ностальгії за тим, що можна видобути з уламків утраченого минулого, було багато сенсу: невипадково кожну серію фільму «Батьківщина: німецька хроніка» режисера Едґара Райца дивилося в середньому 9 мільйонів західнонімецьких глядачів, коли його показували по телебаченню в 1984 році. Одержимість ностальгією, що охопила інші країни Західної Європи в останні роки попереднього століття і, як наслідок, появу організацій, що опікувалися збереженням спадщини, меморіалами, реконструкціями, постановками та відновленнями, пояснити не так легко.

Те, що історик Ерік Гобсбаум описав у 1995 році як «велику добу історичної міфології», звичайно, траплялося не вперше. Гобсбаум і сам блискуче описав «винайдення традиції» в Європі ХІХ століття, на світанку доби націоналізму — чогось на кшталт ерзац-культури, яку Едвін Мюїр відкидав (згадуючи про Бернса та Скотта у вірші «Шотландія 1941») як «фальшивих бардів для фальшивої нації». Але творче переосмислення національного минулого у Франції та Сполученому Королівстві наприкінці ХХ століття було зовсім іншого ґатунку.

Невипадково історія-як-ностальгія особливо проявилася в середовищі саме цих двох країн. Війна та деколонізація позбавили територій і ресурсів обидві країни, що увійшли у ХХ століття як горді імперії. Упевненість і безпека всесвітньої імперії поступилися місцем незручним спогадам і непевним перспективам на майбутнє. Раніше було дуже чітко зрозуміло, що означає бути французом чи британцем, але тепер усе змінилося. Альтернатива — стати завзятими «європейцями» — була значно легшою для менших країн, як-от Іспанія та Португалія або ж як Італія та Іспанія, де про нещодавнє державне минуле краще було не згадувати[619]. Але для націй, теперішні покоління яких ще пам’ятали і були виховані в умовах величі та слави, «Європа» завжди була неприємним перетворенням — компромісом, а не вибором.