Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
З погляду інститутів, ностальгія в Британії почалася майже одразу після Другої світової війни, коли міністр-лейборист Г’ю Далтон заснував «Національний земельний фонд», щоб скуповувати для держави об’єкти та будівлі «історичного й естетичного значення», а керувати ним мав Національний траст. За одне покоління майно Національного трасту — парки, замки, палаци та «зони надзвичайної природної краси» — стали визначними туристичними пам’ятками: у деяких із них і досі жили їхні первісні власники, які заповіли свої реліквії державі в обмін на значні податкові пільги.
Починаючи з 1950-х до кінця 1970-х років обнадійлива версія нещодавнього минулого знову і знову виринала у вигляді історичних фільмів та кінострічок про війну, а також історичного вбрання: прикметною рисою цієї тенденції було відродження едвардіанської моди, починаючи з тедді-боїв[620] до вусів і борід. Її апогеєм було ностальгійне та сором’язливо старомодне святкування срібного ювілею Королеви в 1977 році посеред вуличних вечірок, фотовиставок і загальнонаціональних спогадів про кращі минулі часи. Проте після тетчерівської революції 1980-х навіть цей елемент тяглості було втрачено. Упродовж того десятиліття та Британія — чи, точніше, та Англія, — яка, озираючись на сорокові, чи навіть на 1913 рік, могла грітися в теплих промінчиках визнання, майже зникла.
На її місці виникла країна, неспроможна побачити зв’язок із власним нещодавнім минулим, окрім як через ненавмисну іронію заперечення або ж знезаражену, розчленовану «спадщину». Вдалою ілюстрацією заперечення було непевне становище старого освітянського істеблішменту в Оксфорді та Кембриджі, який нова атмосфера егалітарного опортунізму, що панувала в часи уряду Блера, принизливо змушувала підкреслювати свою «антиелітність»; або ж абсурдна самозневага культурних закладів на кшталт лондонського Музею Вікторії та Альберта, що у 1990-х грайливо рекламував себе як «бомбезну кафешку — і музей поруч теж нівроку».
Що ж до історичної спадщини, то її за сприяння та підтримки нового урядового «Міністерства національної спадщини» цілком відверто перетворили на бізнес-пропозицію, «індустрію спадщини». Засноване консервативним урядом у 1992 році, але згідно з планами, розробленими ще за уряду лейбористів, нове міністерство пізніше увійшло до складу іншого, яке красномовно називалося «з питань культури, ЗМІ та спорту» в новому лейбористському уряді Тоні Блера. Таке всеохопне тло доволі важливе: спадщина не була політико-партійним проєктом. Минулим не зловживали і не експлуатували його; його дезінфікували та причепурили.
Ілюстрацією цього було, наприклад, місто Барнслі, розташоване в серці відпрацьованого вугільного басейну в Південному Йоркширі. Колись воно було важливим гірничим осередком, але в посттетчерівську добу змінилося до невпізнання. Його центральну частину випатрали, середину — розрили й замінили на крикливі пішохідні торговельні центри, оточені бетонними парковками. Залишилася тільки мерія та жменька сусідніх будинків, архітектурних пам’ятників муніципальної слави міста ХІХ століття, до яких туристів спрямовували дорожні знаки, оздоблені «під старовину». Тим часом місцеві книжкові крамниці тепер перепрофілювалися на продаж ностальгії за цими місцями його мешканцям (Барнслі не було складовою типового туристичного маршруту): чорно-білих світлин, гравюр і книжок із назвами на кшталт «Золоті роки Барнслі» чи «Спогади про старий Донкастер» (сусіднє місто) — нагадувань про нещодавно втрачений і вже наполовину забутий світ.
За декілька кілометрів від Барнслі, біля селища Оргрив, у 2001 році знімали фільм про «Битву біля Оргрива». Протистояння між шахтарями-страйкарями та поліцією в червні 1984 року було однією з найзапекліших та відчайдушних сутичок, які супроводжували тогорічне протистояння між Марґарет Тетчер і Національною спілкою гірників. Відтоді багато шахтарів були без роботи — дехто з них брав участь (за плату) в реконструкції тих подій, вбраний відповідно до того часу. Така «постановка» відомих битв була традиційним англійським дозвіллям. Але те, що до Оргрива ставились як до «спадщини», свідчило про те, що опрацьовувати історію стали швидше. Зрештою, перш ніж англійці зібралися, щоб відтворити Битву під Несбі — подію Громадянської війни, що відбулася південніше, на відстані, яку можна було проїхати за декілька годин, — минуло триста років. Водночас Оргрив відтворювали для телебачення лише через сімнадцять років після подій.
620
Тедді-бої (від англ. «teddy» — іграшковий та «boy» — хлопець) — молодіжна субкультура в Британії, популярна серед робітничого класу. Прикметною рисою цієї субкультури було те, що її прихильники орієнтувалися в одязі на моду епохи Едуарда VII. — Прим. пер.