Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Підкреслимо особливо та рішуче: порядні люди експериментують по лабораторіях, та з усіма належними осторогами, в жодному разі не на АЕС. “Експєрімєнти” на АЕС, це не легковажність, це значно більше: злочин.
Так, що ж це воно було? — низка зловісних випадкових співпадінь, чи щось більше?
Єдине, що можно тут незаперечно ствердити (на основі власних відомостей з атомової енерґетики), так це те, що тієї зловісної ночі реактор був для чогось переведений до форсованого режиму (з нормального — робочого). А вже по тому пішов далі форсуватися сам — аж до теплового вибуху, який і стався.
Підкреслимо, що в нормальному безпечному реакторі — всі можливі до установлення робот режими — мають бути стійкими, без зон нестійкості або будь–якої можливості самофорсування. Якщо ж реактор має схильність до чогось подібного, непередбаченого — це означає, що він і сконструйований з очевидними злочинними намірами. Шкода, але нічого іншого з цього приводу сказати не можна.
Ніяк неможливо тут пройти мимо подальшого — процесу ліквідації аварії та її наслідків. Тут теж, чого тільки не було. Замість того, що повинно було би бути.
Одні, не думаючи ні про що інше, виконували свій обов’язок, часом і віддавали свідомо свої життя, щоб зберегти житті сили інших людей. Світлою буде їх пам’ять, — пам’ять про справжніх героїв.
Інші, як завжди, під гомін катастрофи, користуючись загальним заметом, переслідували якісь свої, їм одним відомі цілі. На «ліквідацію аваріі» зігнали неймовірну кількість людей з усієї України (і — не тільки). Скільки їх там було? — точно ніхто не знає. Союз так званих чорнобильців в Україні налічує сьогодні десь мільйон чи більше. Померло через десять років по аварії десь 100 000; ще 200 000 тоді — очікували свого часу. Схоже, що там їм у більшості й не було чого робити, але — зігнали. Створюється стійке враження, що розраховували на щось більше, масштабніше. А, як не вийшло — ну, що
ж… Як гора не пішла до Магомета, то… Схоже, що прагнули пропустити через радіоактивну зону — якомога більше людей; як тільки можна більше. Отже, — знову: ґеноцид?
Свою допомогу щедро пропонували всі, у кого на цей випадок щось було. У тому числі й унікальні автомати, які замінюють людей на небезпечних працях в умовах опромінення. Але, їх чомусь не приймали. Адже, у Совєцькому Союзі таких хитрих приладів зроду не заводили, — навіщо? Там, ще з часів Л. П. Берії, що разом із І. В. Курчатовим керував совєцьким атомовим проектом, — на це існували живі роботи — зеки. А, від чого там помер якийсь зек, “політічєскій” (своїх — кримінальників, кажуть — не вживали), через тиждень, через місяць, — таке вже нікого цікавити не могло. Такі табори зеків, (про це вже писалося) та для тих самих надоб, — мав у кінці свого президентства в АН СССР — А. Алєксандров, та чимало — десь аж сорок таборів. Отже, слід гадати, що вони існували й у проміжку, від сорокових років та по восьмидесяті. Можливо — існують і зараз, отже… Отже, тодішній ґенсек навідріз відмовився від усіх цих закордонних автоматів (чи вони, бодай, не для шпигунства?). Та й потім, не забувайте: “У совєтскіх собствєнная гордость, на буржуєв смотрім свисока”. Зі суто совєцьким, втім, розподілом праці: гордяться одні, а життя за цю гордість, — вимушені віддавати інші; ті, у кого й «собствєнной гордості», можливо, не було.
Дивні афери відбувалися навкруги Чорнобиля й потім. У заражених радіоактивністю зонах (а це було тоді десь 3 500 000 га) роками продовжували працювати совхози, а вироблені ними радіоактивні продукти — продавалися людям: ґеноцидна змова продовжувалася. Свого часу силами громадськості було викрито аферу з радіоактивним м’ясом у Пскові, якої було замовчано партійною пресою; подібне було у Пермі, у Сиктивкарі. Заразом після 1986 було викрито у продажу сотні тонн радіоактивного м’яса. Більше ста тонн було перероблено на ковбасні вироби та реалізовано в Ленінграді. Але, все це — цілком очевидно, є тільки верхівкою айсберґа.