Аналітична історія України

Розпочав усе вовтузливий, хвалькуватий та необачний Н. С. Хрущов, який все мріяв наздогнати США, не “по яйцу” так “по молоку”. Хоч тепер, з перспективи часу, він і здається нам чи не останнім із совєцьких керівників, які ще на чомусь розумілися. Адже, це він, надихнувшись першим супутником, — проголосив: “Соціалізьм — ето лучшая стартовая площадка в космос!” Навіть не підозрюючи, яких демонів цим накликав. Він помилявся, але в конкретному, не в загальному. Бо в космічному змаганні — розум, гідність та справедлива винагорода за працю, — стали дійсно кращою стартовою площадкою. Чи є це все у справжньому соціалізмі? — ми не знаємо, бо бачили тільки “соціалізьм”. Але, мабуть тому вони у трьох так легко перемогли оті три стовпи совєцького “соціалізьма” — владний волюнтаризм, тоталітарний примус та необмежений визиск за дурняк. Те, що не подолане й досі, та невідомо, чи буде подолане взагалі.

Агонія російської космічної станції “Мир”, застарілої двадцять років тому, яка остаточно розвалюється, — на тлі сенсаційних успіхів американських автоматів на Марсі, тільки ставить крапку на цій незаперечній істині.

Але, все це разом було лише верхівкою айсберґу, бо космічні можливості були лише побічним продуктом при розробці найбільш далекосяжних засобів доставки атомової зброї. Побічним продуктом нестримного потягу Москви до світового панування, яке — здавалося, — було таким близьким!

Москва, розпочавши “холодну війну” гонитвою в космосі (хоч, власне, то була гонитва озброєнь), — нездатна була її виграти, хоч цього, як завжди, не розуміла. Бо, нездатна була на значно простіше — забезпечити підвладним народам гідного людини рівня існування. Але, у справах політичного криміналу, вона могла бути справжньо ґеніальною. Бо виробництво балістичних ракет, зброї майбутньої атомової війни саме в Дніпропетровську, ґеографічному центрі України, — убивало двох зайців разом. З одного боку ґарантувало успіх самої справи. Вже через роки буде побудовано й свій подібний завод, другий в Союзі — в сибірському Красноярску. З іншого ж боку, одночасно, могло радикально вирішити капітальну історичну проблему Росії: “Что будем дєлать с етой Україной?”

Бо, в підземному бункері американського стратеґічного командування (місто Омаха в штаті Небраска), ціллю № 1, в разі переходу холодної війни до гарячої, — мала бути не Москва, чи там якийсь Лєнінград, ні. Нею, мало не півстоліття (десь із 1954) було українське місто Дніпропетровськ із його Південмашем, що виготовляв найважчі совєцькі ракети. А з ним — і вся Правобережна Україна, на якій (що за дивне співпадіння), для надійності було розміщено ще дві сотні совєцьких ракет, націлених на США, — ще одна стратеґічна ціль для американських ракет.