Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Я подивився на гвинтівку, притулену до стіни. Але не доторкнувся до неї. У мене ще доволі часу: вони мали ще пройти крізь ліс і дістануться сюди не раніше, як за десять, а радше — п’ятнадцять хвилин. Але не в тім річ.
Церковні дзвони. Вони гучали. Вони гучали для мене. І саме вона била в них. Моя кохана знехтувала церковними звичаями, знехтувала тим, що скаже священик і мешканці селища, і навіть не дбала про власне життя, оскільки Маттіс, ясна річ, здогадається, хто бив на сполох. У неї одна тільки думка сиділа в голові: застерегти хлопця (якого сама вона не хотіла бачити), що Йонні наближається до хатини.
А це дещо міняло.
Вони зараз наближалися до лісу, і в бінокль я міг розгледіти постаті трьох інших. Щось пташине було в поставі одного з них: тонка шия стирчала із завеликого, як на нього, піджака. Йонні. Я побачив, що з-за плечей двох інших щось стирчить. Гвинтівки. Напевне автоматичні гвинтівки. Рибалка мав у себе на складі в порту повний контейнер цього добра.
Я оцінив свої шанси. Я міг би покласти їх одного по одному, якби вони намагалися штурмувати хижу. Але вони цього не робитимуть. Маттіс допоможе їм скористатися з рельєфу місцевості, і вони спустяться вздовж струмка, щоб достатньо наблизитись до хижі і подірявити її на решето разом зі мною. Я роззирнувся довкола. Все, за чим я міг би сховатися, було дерев’яне — з таким самим успіхом я міг би просто вийти до них назустріч і помахати їм рукою. Тобто мені залишався єдиний шанс: розстріляти їх, перш ніж вони підстрелять мене. А для цього я мав дочекатися, коли вони підійдуть ближче. Але тоді я бачитиму їхні обличчя.
Троє з них зникли серед дерев. Четвертий, один із тих, що в костюмі та з гвинтівкою, залишився позаду і щось гукнув, та я не розібрав, що саме.
Вони не зможуть побачити мене в найближчі кілька хвилин, доки вони в лісі. Це був мій шанс врятуватися. Я міг рвонути у селище, взяти «фольксваген» Леї. Якщо я мав намір так учинити, мусив би зробити це просто зараз. Прихопити пояс-гаманець із грошима і...
Дві цятки.
Здавалося, вони летять над вересом. Галявиною, додолу, до лісу.
Тепер я зрозумів, що і до кого гукав той тип. І я зрозумів, що вони все передбачили. Собаки. Два пси. Мовчазні. Я збагнув, що собаки, які не гавкають на бігу, мають бути збіса гарно навчені. Я не матиму шансу, хоч би як несамовито біг.
Моє становище робилося кепським. Не таким лихим, можливо, як три хвилини тому, коли я стояв з гвинтівкою в роті, але тепер ситуація геть змінилася. Віддалене тоненьке гучання церковних дзвонів повідомило мені не тільки про небезпеку з боку певних темних особистостей, а й про те, що відтепер мені є що втрачати. Наче два кинджали одночасно вразили мене — один гарячий, інший холодний — щастя і страх смерті. Надія — жорстоке стерво.
Я подивився навколо себе. Мій погляд зупинився на ножі Кнута.
Щастя і страх смерті. Надія.
Я зачекав, доки четвертий чоловік і собаки зникли у лісі, а тоді витяг зі стіни пояс-гаманець, відчинив двері та вибіг надвір.
Рій мух піднявся з оленячого трупа, коли я став коло нього навколішки. До нього вже взялися мурахи, і, здавалося, шкура на роздутому трупі ворушиться. Я озирнувся через плече. Хижа стояла між мною і лісом, отже, вони не побачать мене, аж доки не обійдуть навколо неї. Попри те, часу я мав обмаль.
Я заплющив очі та прохромив ножем черево мертвого оленя.
З протяжним стогоном із нього вийшли трупні гази.
Тоді я встромив ножа глибше, за очеревину. Я затримав дихання, коли з трупа тварини вивалилися кишки. Крові було менше, ніж я очікував. Ймовірно, вона зібралася внизу. Або згорнулася. Або її виїла черва. Бо тепер я бачив, що життя роїться не тільки зовні. Плоть аж корчилась під жовтувато-білими личинками, які жерли її, комашилися і розмножувалися. Бісова холера!
Я глибоко вдихнув. Заплющивши очі, ковтнув блювотиння, що піднімалося мені до пельки, та обгорнув шовковим шарфом ніс і рот. Потім устромив обидві руки глибоко всередину трупа і витягнув величезний слизовий мішок, що його я визначив як шлунок. Рубаючи ножем тут і там, я відділив його, і розбухлий шлунок покотився в кущі вересу. Я втупився у темряву всередині розчахнутого трупа. Туди, всередину не хотілося. За кілька хвилин — а може, секунд — вони будуть тут, але я однаково опирався необхідності лізти всередину смердючого напіврозкладеного трупа. Моє тіло опиралося.