Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Я почув, як гавкнув один із собак. Холера.
Я подумав про Лею, її очі, її губи, коли посмішка поволі осяває її обличчя, почув її глибокий, теплий голос, що промовляв: «Ульфе, ти зумів».
Я ковтнув. Тоді розвів береги розпанаханого черева й увіпхався всередину трупа.
Хоча вбитий олень був доволі великим самцем, а більшу частину нутрощів я з нього видалив, місця в його черевній порожнині виявилося не так багато. А мені треба було сховатися в ньому повністю. Я спробувати стягти на собі береги розтятої шкури. Мене обліпило клейкими рідинами, і там було аж спекотно від газів, енергії трупного розкладання і пересування маси комах і черви, на зразок такого, що, мабуть, відбувається всередині мурашника. Я не міг більше стримати блювотні маси, і мені кілька разів вивернуло шлунок.
Поступово я призвичаївся і став почуватися трохи ліпше. Але мене й досі можна було помітити ззовні. Як мені стулити отвір в оленячому череві? Я спробував утримувати краї розтину разом, але вони були настільки слизькими, що одразу вислизали з пальців.
А поки там що, загроза наближалася, разом із двома величезними чорними собаками, що підбігли до мене через вересові зарості. Вони кинулися до оленячого трупа, один із них став пхати морду всередину і гарчати на мене. Я штрикнув ножем — і морда зникла. Тоді обоє почали брехати. Я мав будь-що закрити тушу, перш ніж нагодяться переслідувачі. Гавкіт робився дедалі більш несамовитим, а тоді я почув також голоси.
— У будинку порожньо!
— А там оно якийсь труп!
Я проштрикнув ножем шкуру оленя знизу розтину, потягнув її нагору і примудрився прохромити також верхній край, який уже вислизав мені з долоні.
Обертаючи ніж, я стягнув краї розтину. Тепер я мусив просто перечекати, в надії, що собак не навчено принаймні розмовляти.
Я почув кроки — хтось підійшов.
— Дебелий, забери собак! Я гадав, що вони тебе слухаються.
Мені сипонуло холодом поза шкурою. Голос належав типові, який приходив до мене на квартиру, щоб мене вбити. Йонні повернувся.
— Їх труп роздрочив, — відгукнувся Дебелий. — Не так просто втриматись, коли маєш крихітний мозок і купу інстинктів.
— Ти про собак чи про себе?
— Господи! Чого такий сморід? — простогнав третій голос.
Я упізнав його відразу: Брюнгільсен із підсобки — той, що завжди шахраював у карти.
— Що це у нього застрягло у рогах? І чого кишки розкидано по землі? — не вгавав він. — Може, слід перевірити?..
— Вовки роздерли, — не дав йому скінчити Маттіс. — Пробачай, якщо я скажу, але не дихай забагато смородом, він отруйний.
— Справді? — спокійно перепитав його Йонні.
— Ботулізм, — пояснив Маттіс. — Спори поширюються через повітря. Однієї спори достатньо, щоб убити людину.
Холера! Після всього, що я зазнав, мені судилося сконати від якоїсь бісової бактерії?
— Типові симптоми: неприємна втома в очах, — просторікував Маттіс, — і втрата здатності ясно висловлюватись. Саме через це ми одразу спалюємо мертвих оленів. І тому досі здатні ясно бачити одні одних і провадити розумні розмови.
Упродовж подальшої паузи, як мені уявилося, Йонні мав сторопіло витріщатися на Маттіса і намагатись розгадати сенс його незворушної посмішки.
— Дебелий і Брюнгільсене, — наказав, нарешті, Йонні, — перетрусіть усю хижу. І забирайте з собою чортових собак.
— Його ж там немає? То звідки він візьметься? — не второпав Брюнгільсен.
— Я знаю, що немає. Але якщо ми знайдемо гроші і пакунки, це означатиме, що він досі десь поблизу.
— Пробач, якщо я питаю, але що станеться, якщо ви нічого не знайдете?
— Тоді вийде, що ти, можливо, таки правду сказав, — відповів Йонні.
— Я точно знаю, що то він відплив на вітрильнику, — сказав Маттіс. — Він був заледве у п’ятдесяти метрах від берега, і він потворний південець — у нас тут немає таких, схожих на нього. На пристойному човні та з попутним вітром він чималу відстань зможе пройти за один день.
— А ти вночі лежав на березі моря?
— Влітку — це найкраще місце для сну.
Я відчув: щось повзе вгору моєю гомілкою. Щось надто велике, як на личинку або мураху. Я дихав ротом, а не носом. Змія чи миша? Благаю, нехай це буде миша. Маленька пухнаста мишка, нехай навіть голодна, аби не...
— Он як? — іще тихішим зробився голос Йонні. — А найближчий шлях із селища до хижі — через ліс і гори? Дорога забрала у нас цілу годину. Коли я востаннє сам сюди навідувався, я дійшов за якісь півгодини.