Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
А тоді я зрозумів.
«Ти стрілятимеш у відображення».
Холера! Чом би й ні? Вони не дістануть моєї шкури. Я сам упораю себе. Лінія замкнеться тут. І що, в біса, в цьому такого страшного? «Son quatro días», — казав Бассе іспанською, тобто «життя триває кілька днів».
Майже в захваті від свого рішення я кинувся назад у хижу.
Гвинтівка стояла, притулена до стіни.
То було гарне рішення, рішення без жодних наслідків для решти світу. Ніхто за мною не побиватиметься, мене нікому не бракуватиме, я нікому не завдам страждань чи неприємностей. Себто від такої розв’язки всім буде краще. Тож тепер мені залишалося лише втілити своє рішення у життя, перш ніж мною оволодіє страх, перш ніж мій підлий, ненадійний мозок вигадає якісь відчайдушні аргументи на користь продовження мого нікчемного животіння.
Я поставив приклад гвинтівки на підлогу і взяв у рот люфу. Сталь мала від пороху гіркувато-солоний смак. Щоб дотягтися до спускового гачка, я мусив так глибоко встромити люфу собі в горло, що аж поранив піднебіння. Я ледве сягнув спускового гачка вказівним пальцем. Гаразд, до справи. Самогубство. «Найгірше, коли куштуєш уперше».
Замало не вивихнувши собі плече, я натиснув на спусковий гачок.
Сухо клацнув метал.
Холера.
Я й забув, що всі кулі — в тілі північного оленя.
Але у мене було ще достатньо набоїв. Десь там.
Я понишпорив у шафі й по полицях. Не так багато було тих місць, куди я міг би сховати короб із набоями. Зрештою, ставши навколішки і зазирнувши під ліжко, я знайшов їх там. Я вклав набої у магазин. Так, я знаю, що однієї кулі в мозку достатньо, але я почувався якось надійніше, знаючи, що маю запас амуніції на випадок, якби щось пішло не так. Крім того, мої пальці тремтіли, тож мені ще знадобився певний час. Одначе врешті-решт я вставив магазин у гвинтівку і зарядив її, як показувала Лея.
Я знову вклав люфу гвинтівки у рот. Він був мокрий від слини і слизу. Я потягнувся до спускового гачка. Але гвинтівка, здавалося, стала довшою. Чи то я став коротшим. Чи то я вже давав задній хід?
Ні, я нарешті таки спромігся покласти свій палець на спусковий гачок. І тепер я знав, що це станеться, що мій мозок не зупинить мене. Я знав, що навіть мій мозок не зуміє вигадати достатньо переконливі контраргументи, бо він теж прагнув відпочинку, припинення вільного падіння, він хотів такого мороку, що не був би його власним мороком.
Я набрав повні груди повітря і почав натискати на спусковий гачок. Гудіння у вухах прибрало особливого металевого відтінку. Стривайте! Це гуде не всередині моєї голови — звук надходив іззовні. Десь били у дзвони. Напевне, вітер змінився. І я не можу заперечувати, що звук церковних дзвонів здавався напрочуд доречним. Я натиснув на гачок трохи більше, але для пострілу треба було ще дотягти десь на міліметр чи близько того. Я зігнув коліна, заштовхуючи люфу глибше собі в рота, стегна мені зводило судомою.
Церковні дзвони.
Зараз?
Я зауважив, що весілля і похорон відбувались о першій. Хрестини і відправи — по неділях. А релігійних свят у серпні, наскільки мені відомо, немає.
Люфа ковзнула мені глибше у горло. Отак. Натискаю.
Німці.
Лея розповідала мені, що вони били у церковні дзвони, щоби члени Опору знали про наближення німців.
Я заплющив очі. І знову їх розплющив. Витягнув люфу гвинтівки з рота. Підвівся. Поставив її коло дверей і підійшов до вікна, яке виходило на селище. Я нікого не побачив. Узяв бінокль. Нікого.
Про всяк випадок я подивився також в іншому напрямку, з боку лісу. Нічого. Я підняв бінокль, щоб оглянути скелясті пагорби за деревами. Вони були там.
Їх було четверо. Так далеко, що неможливо було розгледіти, хто вони насправді є. Крім одного. Зрештою, не так складно було здогадатися щодо того, ким є решта троє.
Маттіс, ідучи, виразно перевалювався з боку на бік. Вочевидь, отриманих від мене грошей виявилося недостатньо, тому він пристав також на пропозицію іншої сторони. Ймовірно, він виставив їм додатковий рахунок, пообіцявши показати такий маршрут, наблизившись яким вони могли непомітно підкрастися до мене і заскочити зненацька.
Вони запізнилися. Я сам зроблю всю роботу замість них. Я не мав найменшого бажання зазнати жорстоких катувань перед смертю. Не тільки тому, що боявся фізичного болю, а ще тому, що не бажав виказувати їм, що я сховав гроші у стіні хатини, а наркотики — під мостинами у порожній квартирі. Вона залишалася порожньою, бо люди утримувалися від переїзду у квартиру, де хтось наклав на себе руки. У цьому аспекті Туральф прорахувався, застрелившись у власній квартирі. Щоби спадкоємці його нерухомості не постраждали від падіння вартості спадщини, він мав би натомість обрати якесь інше місце. Наприклад, мисливську хижу у глушині на краю світу.