Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

На моєму місці хтось із братів або сестер (окрім хіба що Джерарда чи Бенедикта) пройшли б побіля цих незнайомців, навіть не озирнувшись на них. Та я вже не був настільки твердосердим, як моя родина. Не сказав би, що мені від народження притаманна якась сентиментальність, нічого подібного. Гадаю, на мене так вплинула Тінь, яка зветься Земля, де я промешкав не одну сотню літ. І, мабуть, не останню роль у цьому відіграло моє ув'язнення в підземеллях Амбера, де я добряче черпнув лиха і на власній шкурі спізнав, що таке страждання. Не впевнений достеменно, що це саме так, але переконаний, що не пройду байдужно мимо будь-якої людини в біді, а надто, коли та людина нагадує старого знайомця. І я ховатиму від неї свою справжню подобу, хоч би це й спричинило гнів цієї людини та змусило сказати все, що вона про мене думає.

Тож усе в нормі. Не маю нічого проти невеличкої оборудки: я ставлю рицаря на ноги, а коли він оклигує, йду собі далі. Шкоди від того не буде нікому, а от допомогти людині, навіть якщо ти бачиш її вперше у житті, ніколи не гріх.

І я сидів коло рицаря, охороняючи його сон. Через кілька годин він прокинувся.

— Із пробудженням тебе! — привітав його, знову відкорковуючи баклажку. — Ще води?

— Красно дякую, — він потягнувся по посудину.

Поки рицар втамовував Спрагу, я стояв і дивився на нього. Він напився, повернув мені баклажку і сказав:

— Вибачте, я не назвав свого імені. Не дуже ввічливо з мого боку...

— Та я тебе знаю, — відповів я. — А мене можеш називати Корі.

Він поглянув на мене пильніше, неначе хотів уточнити мій титул та повне ім'я, але за мить передумав і просто кивнув.

— От і добре, — а тоді церемонно прорік: — Сер Корі, хочу висловити вам вдячність за допомогу, яку ви мені надали.

— Найкраща подяка — те, що ти вже пішов на поправку, — сказав я. — Поїси?

— О так, я був би вельми вдячний...

— Маю трохи в'яленого м'яса та причерствілого хліба. І величезну головку сиру. Їж, скільки захочеш.

Я простягнув йому торбу з харчами, і він, не зволікаючи, накинувся на їжу.

— А ви, сер Корі? — жуючи, запитав він.

— Поки ти спав, я уже поїв.

Роззирнувшись навколо, я недвозначно поглянув на трупи. Поранений усміхнувся.

— Ти, сам-один, поклав шістьох? — запитав я.

Рицар ствердно кивнув.

— Непогано. Ну, і що мені робити з тобою?

Він намагався зазирнути мені в очі, однак я відвернувся.

— Тобто? — уточнив рицар.

— Куди ти йшов?

— Є тут у мене друзі, — почав пояснювати він. — Це звідси на північ п'ять ліг[37]. Я йшов якраз туди, коли на мене напали... Але маю великий сумнів, що хтось зі смертних, та хоч би й сам диявол, подужає нести мене на спині бодай лігу. Допоможіть мені підвестися, сер Корі, і ви побачите, який у мене зріст.

Я встав, дістав із піхов меч і одним помахом зрубав молоде деревце дюймів зо два завтовшки. Очистивши стовбур від кори, підігнав його під зріст пораненого.

Тоді зрубав друге деревце і проробив із ним те саме. Потім познімав з убитих ремені, зібрав плащі та поприкріплював їх до жердин. Так змайстрував ноші. Рицар уважно стежив, як я працював, а коли закінчив, він сказав:

— Сер Корі, перед вашим мечем не встоїть ніщо. До того ж, він у вас ще й срібний! Схоже на те, що ви...

— Ну як, готовий трохи пройтися? — поцікавивсь я.

— А з тими що? — рицар показав головою у бік мерців.

— Пропонуєш поховати їх як доброчесних християн? Плюнь! Природа подбає про них і без нас. Як на мене, нам треба звідси вшиватися. Вони вже починають смердіти.

— Хоч би зверху їх чимось прикидати. Билися вони відважно...

Я зітхнув.

— Ну що ж, якщо тебе це заспокоїть... Лопати при собі я не маю, тож доведеться звести керн. Але могила буде одна на всіх.

— Одна то й одна, — не перечив поранений.

Я поскладав усі шість тіл у рядок. Рицар щось неголосно бубнів собі під ніс, мабуть, молився за упокій їхніх душ.

А я взявсь обкладати їх камінням. Його тут не бракувало, тож робота просувалася скоро.

Аби закінчити її швидше, обирав найбільше каміння і ледь не поплатився за це. Один з каменів важив добрих чотириста фунтів, а я, замість покотити по землі, підняв його.

Здавлений скрик здивування дав мені зрозуміти, що рицар усе бачив. Довелося вдавати, що я замалим не надірвався від непосильної ваги.

— Чортів камінь! — лайнувся для більшої правдоподібності.

Надалі ретельно стежив за тим, щоб ненароком не взяти завеликий вантаж.

— У мене все, — сказав я, кладучи останній камінь. — Ти готовий?

— Угу.

Піднявши пораненого із землі, почав укладати на ноші. Поки це робив, він мовчав, зціпивши зуби.

— Куди нам? — поцікавивсь я.

Він показав рукою, в який бік.

— Треба вийти на шлях, повернути ліворуч і так до роздоріжжя. Тоді взяти направо. А як ви?..