Чому люди тупі? Психологія дурості
- Автор: Марміон Жан-Франсуа
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7615-4
- Переводчик: Марина Марченко
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Чому люди тупі? Психологія дурості». Краткое содержание книги:
- Як інтернет і соціальні мережі роблять нас дурними
- Чому дуже розумні люди часом вірять у дурниці
- Як боротися з колективною тупістю
- Пропаганда відсталості та методи протистояння обскурантизму
У цій сміливій, часом зухвалій і відвертій історії психіатри, вчені, філософи, соціологи та письменники з усього світу пропонують нам свій погляд на людську дурість, її природу і на те, чому вона досі існує в нашому житті.
Друга умова — розширення сфери суджень. 1980 року Мішель Фуко вже констатував: «Це божевілля, як люди люблять судити. Вони судять скрізь, весь час. Без сумніву, це одна з найпростіших речей, наданих людству»[93]. Розмноження форумів, сайтів, де діляться відео, і можливість залишати коментарі максимально розпалили цю пристрасть до суджень. Тим більше що анонімність завдяки псевдоніму дозволяє користувачам писати будь-що без особливого ризику. Хто може собі дозволити розкіш шукати схованого за IP-адресою кривдника?
І хоч індивідуалізм і егоцентризм не нові — телебачення давало їм досить нагод для самовираження в 1980—1990-х, «Веб 2.0» їх гіпертрофувала, надавши всім і кожному можливість змусити світ обертатись довкола себе. Facebook live, який дозволяє будь-кому транслювати інформацію, фільмуючи світ, як він його бачить через свій смартфон, — лише один з останніх симптомів. Відтак, якщо кожен може зробитися центром, звідки все йде, виділитись нелегко. Звідси й численні стратегії користувачів, щоб виділитися з маси й стати знаменитим.
Створення видовища, поширення судження на все і вся, потреба бути відомим, щоб існувати… Поміркуймо про те, як впливають ці три складники функціонування соціальних мереж тепер уже не на злість, а на дурість. Звісно, вони не вичерпують теми, але слугуватимуть мені компасом у цьому полі, яке не має меж, а центр його скрізь…
Дійсність? Просто картинка…
Створення сайтів для обміну відео, як-от YouTube, дало можливість кожному бути «каналом», на якому не просто можна зібрати відео, які тобі подобаються, а й, головне, публікувати власні. Така перспектива дала новий поштовх до театралізації себе. Поміж інших народилась ціла серія епізодів, мета яких — довести іншим, що ми здатні здійснити той чи інший акт. Це почалось у 2014-му зі змагання Neknomination, яке полягало в тому, щоб випити до дна кілька склянок алкоголю, зафільмувати це й через соціальні мережі, зокрема Facebook, кинути виклик («номінувати») трьом іншим людям, які мають зробити те саме упродовж наступних 24 годин. Потім була гра «Пірнай або плати», слідом за американською «Coldwater Challenge», яка, відповідно до назви, полягає в тому, що учасник мусить пірнути в холодну воду або ж оплатити друзям вечерю в ресторані відповідно до того ж принципу естафетного призначення. Не варто й казати, що багато сміливців пірнули у воду: кількість відео на YouTube сягнула 19600. І, звичайно ж, ця вправа мала наслідком багато пригод — падіння, послизання — і чимало трагічних інцидентів: один юнак в Бретані утопився, стрибнувши у воду на велосипеді, до якого прив’язав свою ногу, інший, у Па-де-Кале, розбив голову і пошкодив шию. І, попри це, багато учасників кидали виклик своїм дружинам, братам чи сестрам.
Навряд чи в когось викличе заперечення те, що померти заради такої гри й наражати на ризик життя близьких є дурістю, та слід зауважити, що ця дурість має характеристики, про які я згадував вище і які випливають безпосередньо з телереальності. Перша — це вочевидь трансляція власного моноспектаклю, без якого парі значною мірою втратило б інтерес. Справді, для дійової особи цього акту важить бути побаченою, наче гаслом сучасників цифрової доби стала знаменита формула ірландського філософа Джоджа Берклі: Esse est percipi «бути значить сприйматися». Друга риса, що є фундаментом телереальності, — повне відокремлення актора й глядача: один страждає, другий спостерігає. І що більше перший кричить і лається, то більш задоволений другий. Це сумнозвісний садизм глядача, корені якого передчував іще Лукрецій у своїй поемі De rerum natura «Про природу речей»: «Солодко, бурю зустрінувши в затишку, на узбережжі, Море здаля споглядать, де хтось інший потрапив у скруту. Ні, насолоду приносить не те, що змага когось хвиля, — Солодко бачити, скільки страждань одігнав ти від себе»[94].
Реальність стає картинкою, в якій не більше змісту, ніж у відео кумедних помилок передзапису чи «Найкумеднішому домашньому відео». Не дивно, що найбільше переглядів цього флешмобу набрало відео молодої жінки, яка підсковзується на понтоні, падає і сильно забиває гомілки: 302164 перегляди, 17000 «вподобайок» проти всього лише 182 «не сподобалось»! 377 коментарів містять злі зауваження, зосереджені насамперед на тому, що, перш ніж стрибнути, вона заявила: «жінки досить сміливі, щоб стрибнути в воду»[95]. Ось невеличка добірка, щоб дати уявлення про зміст коментарів:
93
«Le philosophe masqué» (entretien avec C. Delacampagne, février 1980), Le Monde, n° 10945, 6 avril 1980. Dits et écrits, tome IV, coll. «Quarto», Gallimard, texte n° 285.
94
Переклад А. Содомори.
95
https://www.youtube.com/watch?v=TwIuTLBmEkE, станом на 24 березня 2018 року.