Кишеня, повна жита

— Куди ж ви тоді пішли?

— О, я дійшов по тій дорозі до маєтку «Троє голубів», після чого обернувся й пішов назад понад полями для гри в гольф.

— Ви впевнені, що ви не дійшли до «Тисової хатини»?

— Цілком упевнений, інспекторе.

Інспектор похитав головою.

— Я ще раз застерігаю вас, містере Дюбуа, — сказав він, — що ліпше бути з нами відвертим. Ви могли мати цілком невинні причини, щоб піти туди.

— Я вам уже сказав, що в той день не мав наміру зустрічатися з місіс Фортеск’ю.

Інспектор підвівся на ноги.

— Знаєте, містере Дюбуа, — сказав він надзвичайно люб’язним голосом, — думаю, ми попросимо вас дати письмові свідчення, і ви маєте цілковите право вимагати, щоб при написанні цього документа був присутній ваш адвокат.

Кров відринула від обличчя містера Дюбуа, і воно забарвилося у хворобливий зелений колір.

— Ви мені погрожуєте, — сказав він. — Погрожуєте мені?

— Ні, ні, у мене такого наміру не було, — промовив інспектор Ніл тоном обуреного заперечення. — Нам не дозволено вдаватися до таких методів. Навпаки. Я хотів лише підказати вам, що ви маєте певні права.

— Я цілком непричетний до всіх тих подій, я вже вам сказав! Абсолютно непричетний.

— Тоді ви дарма заперечуєте, містере Дюбуа, що ви були біля «Тисової хатини» близько половини на п’яту в той день. Одна людина виглянула з вікна й побачила вас.

— Я був лише в саду. Я не підходив до будинку.

— Справді не підходили? — запитав інспектор Ніл. — Ви в цьому переконані? Хіба ви не увійшли в бічні двері й не піднялися сходами до вітальні місіс Фортеск’ю? Ви щось шукали, признайтеся, у шухляді її письмового столу.

— Думаю, ті листи вже потрапили у ваші руки, — похмуро сказав Дюбуа. — Ця дурепа Адель зберегла їх — хоч і заприсяглася мені, що спалить. — Але вони не означають те, що ви думаєте.

— То ви не заперечуєте, містере Дюбуа, що ви були дуже близьким другом місіс Фортеск’ю?

— Ні, звичайно, не заперечую. Як можу я заперечувати, коли мої листи до неї у ваших руках? Я тільки скажу, що немає потреби вкладати в них якесь зловісне значення. Не уявляйте собі навіть на мить, що ми — тобто вона — збиралися позбутися Рекса Фортеск’ю. Богу дякувати, я чоловік не такого типу.

— Але, може, вона була жінкою такого типу?

— Нісенітниця! — вигукнув Вівіан Дюбуа. — Хіба її теж не вбили?

— О, так, так.

— Даруйте мені, але хіба не буде природним припустити, що та сама особа, яка отруїла її чоловіка, отруїла і її?

— Можливо. Безперечно, можливо. Але існують й інші варіанти. Наприклад, — це суто гіпотетичне припущення, містере Дюбуа, — що місіс Фортеск’ю позбулася свого чоловіка і що по його смерті вона стала небезпечною для когось іще. Для когось, хто не допомагав їй у тому, що вона зробила, але підбурював її і, так би мовити, надав їй мотив для вбивства. Вона могла, як ви, певно, розумієте, становити небезпеку для цієї конкретної особи.

— Вам не вдасться побудувати справу проти мене, — сказав Дюбуа, затинаючись. — Бігме, не вдасться.