Кишеня, повна жита

— Схоже, так воно й було, — сказав інспектор Ніл. — Вона вже ніколи нічого не розповість, бідолашна дівчина.

— Ні, не розповість. Здається, тітка Ефі порадила їй нічого при собі не тримати, але, на жаль, дівчина її не послухала.

Інспектор Ніл кивнув головою. Подумки підготувавшись до зустрічі, він проник у фортецю міс Ремсботтом. На свій подив, він побачив там міс Марпл. Дами, схоже, обговорювали проблеми іноземних місій.

— Я піду, інспекторе, — сказала міс Марпл, підводячись на ноги.

— У цьому нема потреби, — сказав інспектор Ніл.

— Я запропонувала міс Марпл оселитися в нашому домі, — сказала міс Ремсботтом. — Немає сенсу витрачати гроші на той безглуздий «Гольф». Брудне гніздо спекулянтів. Протягом цілого вечора там лише п’ють і грають у карти. Чи ж не ліпше буде, якщо вона оселиться в пристойному християнському домі? Тут є вільна кімната поруч із моєю. Востаннє в ній жила доктор Мері Пітерс, місіонерка.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — сказала міс Марпл, — але я справді думаю, що мені не варт оселятися в домі, де панує жалоба.

— Жалоба? Дурниці, — сказала міс Ремсботтом. — Хто оплакуватиме Рекса в цьому домі? Або Адель? Чи, може, вас турбує поліція? Ви маєте якісь заперечення, інспекторе?

— Від мене ніяких, мем.

— Отже, про все домовлено, — сказала міс Ремсботтом.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — сказала міс Марпл із вдячністю в голосі. — Я піду зателефоную в готель, щоб скасувати своє проживання.

Вона покинула кімнату, і міс Ремсботтом сказала не вельми приязним голосом, звертаючись до інспектора:

— Ну, то чого вам треба?

— Я подумав, чи не могли б ви мені щось розповісти про шахту «Дрозди», мем.

У міс Ремсботтом несподівано вихопився сміх, схожий на кудкудакання.

— Ха-ха! То ви докопалися й до цього, он як! Сприйняли натяк, який я вам подала під час нашої першої розмови. То що ви хочете почути від мене тепер?

— Усе, що ви захочете розповісти мені, мем.

— Я не можу розповісти вам багато. Це було надто давно — двадцять, а може, і двадцять п’ять років тому. Якась концесія у Східній Африці. Мій зять подався туди з чоловіком на ім’я Маккензі, який помер там, захворівши на пропасницю. Рекс повернувся додому й сказав, що те родовище, чи концесія, чи як вони це називали, не виправдало надій. Більше я нічого не знаю.

— Я переконаний, ви знаєте значно більше, мем, — не погодився з нею Ніл.

— Усе інше — чутки. Ви не любите чуток, коли йдеться про закон, наскільки мені відомо.

— Ми поки що не в суді, мем.

— Нічого істотного я вам сказати не можу. Знаю тільки, що родина Маккензі вчинила скандал. Вони стверджували, що Рекс одурив Маккензі. Думаю, так воно й було. Він був розумний чоловік, совісті не мав анітрохи, однак не сумніваюсь — усе, що він робив, не порушувало закон. Вони не могли довести нічого. Місіс Маккензі була жінка неврівноважена. Вона приїхала сюди й погрожувала помститися. Стверджувала, ніби Рекс убив Маккензі. То були погрози дурні й мелодраматичні. Я думаю, у неї не все було гаразд із головою — здається, незабаром по тому її забрали до божевільні. Вона привезла сюди із собою двійко малих дітей, що були налякані до смерті. Подейкували, ніби вона привезла сюди своїх дітей із метою помститися. Щось таке. Одне слово, дурниці. От і все, що я можу вам розповісти. І знайте, шахта «Дрозди» була не єдиною шахрайською оборудкою, що їх Рекс здійснив у свій час. Ви знайдете значно більше, якщо почнете шукати. Що наштовхнуло вас на дроздів? Ви натрапили на слід, який веде до родини Маккензі?