Хроніки Якуба Вендровича

Семен на то махнув рукою.

- Ну що ж, як така справа, то клієнт, як то кажуть, наш пан, який завжди має рацію, не? Заріжимо собаку, салат росте, картопля є, Якуб привіз місцевого пива, кажуть, якісь мань-чжурці-заробітчани під Любліном його варять, - вже їм не-нашицьке буде. Цілий ящик того добра привіз! Хоча, хто його знає, скільки вони того пива вип'ють, і я теж не відмовлюся від хмільного...

І старий козак почимчикував на кухню. А коновал-самозва-нець і наївний пацієнт пішли в процедурний кабінет.

Семен ще не встиг зарізати собаку, як будинком прокотилася хвиля, що холодила кров у жилах, була наповнена болем і приниженням людської гідності, вереску. Верещали, інакше просто не скажеш, саме з процедурної.

- Ой, щось там Томаш перестарався, - прокоментував крики директор. - Вівці потрібно стригти, а не здирати з них шкіру...

Семен кинувся до дверей кабінету. Молоді німці вже були тут як тут. Вони щосили копали в двері. Попри все двері виявилися дуже міцними. Облетіло лише кілька шматків штукатурки навколо одвірка.

- Ви мені так зараз весь готель розвалите! - закричав на них Семен.

Ті одразу на хвилю заспокоїлися. Проте в двері стукати не переставали.

- Хоча, якщо розвалять, то заплатять по заслузі - філософськи заспокоїв сам себе.

Вереск змінився на завивання.

- Шо, кажете, електрикою не допомогло? - почули з кабінету голос знахаря. - Не біда! В нас, окрім цього, ще багато народних методів є. Чесно кажучи, не люблю я вас, швабів, але як вже обіцяв вилікувати, то дотримаю слова.

Сини знову почали копати в двері ще з більшим запалом. Зрештою, двері таки завалили. Молоді забігли всередину. Перед ними постала досить кумедна і повчальна картина. їх батечко лежав на животі, прив'язаний до столу, а коновал нещадно шмагав його віником з кропиви.

- Як собі нагадаю ту свиню Гітлера, то аж так і хочеться провести двотижневе лікування, - неначе наспівував сам до себе.

Старий німець чомусь знову завив. Сини накинулися з кулаками на лікаря. Семен зробив висновок, що саме настав час і йому втрутитися. Вистрілив з револьвера в стелю. Постріл подіяв на гостей, як відро холодної води. Емоції притихли.

- Якщо Вам не сподобалися наші лікувальні процедури... - почав Томаш.

- Всьо! Забираємося звідси! - завив старий німець. - Досить! Ми ще повернемося сюди... з вермахтом!

На обличчі Семена з'явилася посмішка. Він все зрозумів дуже добре.

Скажіть спасибі, що це вільна країна, і ми не можемо вас затримати за расову зверхність. Тому ви можете йти геть, зрозуміло, тільки після сплати рахунку.

- Та який ще рахунок?! - гості обурилися тільки-но Томаш переклав їм ці слова.

А старий не переставав щиросердно усміхатися, постійно тримаючи револьвер напоготові.

- Проживання в готелі коштує дві тисячі злотих за добу.

- Та ми ж тут не цілу годину провели?!

- Оплата наперед за почату добу, - уточнив. - Окрім цього, вартість медичних послуг - ще одна тисяча.

- Що?! - не витримав такого нахабства ледь живий пацієнт. - За того знахаря, коновала і садиста?

- Електрика - сто злотих, кропива - теж сто. Моя робота -триста. Ще плюс п'ятсот на податки з метою покращення нашої медицини до рівня Європейського Союзу. А! Мало не забув, оплата за паркінг - п'ятсот за кожну машину, тобто - ще тисячу. Ну, і обід, звичайно ж.

- Так ми ж його навіть не бачили! - знервовано заперечив один із німців.

- Але ми почали вже готувати. А тепер пропаде, а ведмеді не ростуть на деревах. Відтак, підсумовуючи, ви нам ще винні...

- Я нічого не збираюся платити! - викрикнув німець.

Щось металічно цокнуло у револьвері.

- Я за характером спокійна, миролюбива людина, яка не терпить насилля, - сказав Семен (Томаш весь час старанно перекладав). - Але коли мене виписували з психіатричної лікарні, то лікарі наполегливо попереджували, що мені варто уникати стресів. А мені якось не вдається от так просто їх уникати. Як тільки-но згадаю ті дні, коли я був партизаном під час Другої світової війни, як я голими руками душив фашистів...

Старий німець пригадав собі важкі бої, які проходили місяцями в ближніх горах з відважними українськими та польськими партизанами, і затремтів. Вони заплатили все до останньої копійки і вилетіли вмить, навіть не озираючись.

- Шкода, а машини які в них гарні були, - важко зітхнув Томаш, коли німці вже зникли за поворотом.

- Ще все попереду, ще нічого не втрачено, - заспокоїв його Семен.

Потім витягнув із кишені ракетницю і вистрілив зеленою смугою в небо. Кілька кілометрів попереду Якуб Вендрович і Йосип Паченко протягнули поперек дороги двісті кілограмів колючого дроту, який свого часу вкрали в колгоспі. Тим двом машинам довелося зупинитись. Закордонні туристи не встигли отямитися від злощасного готелю, а тут нова оказія. Саме в цей момент із кущів вискочило два дивних типа, одягнені в куртки з овечої шкури, вивернуті шерстю назовні, що цікаво гармоніювало із затемненими окулярами та капелюхами. Розбійники виглядали, як гібридна версія гірського пастуха з чиказьким гангстером часів «сухого закону». До того ж вони були озброєні справжніми радянськими автоматами ППШ. Від побаченого старий німець відчув паралізуючий приплив спогадів... Тоді, під Сталінградом, Ганс підняв із землі покинутий ППШ і спробував вистрілити. Віддача виявилася натільки сильною, що прокрутила його навколо власної осі. Багато сміливців впало тоді на землю, а вкінці загинув і сам Ганс. ППШ розірвалася в його руках. А тут було їх аж дві.