Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Тарас похилив Софію на ліву руку й далі — на лавку. Дівчина не реагувала. Тіло її вже не здригалося, було гарячим і кволим. А він уже зняв з неї весь одяг, не вірячи в те, що відбувається, й того всього не усвідомлюючи, й не думаючи ні про що, не бачачи нічого, окрім оголеного тіла. Хлопець упав на Софію, як шуліка на знесилену жертву. Він розчахнув її і з такою силою увігнав свою дозрілу плоть у дівоче тіло, що воно аж здригнулося. Софія не закричала, лише слабо зойкнула, на мить подивилася затуманеним поглядом на Тараса і знову заплющила очі.
За кілька секунд хлопця кинуло в жар: він вибухнув молодим сильним сім’яним потоком, застиг і лежав так на непритомному тілі, боячись поворухнутися.
Потім Тарас підвівся й очманіло переводив погляд зі свого пониклого органа на невеличкі плями крові, що замастили тіло Софії і ганчірку, якою застелена лавка. Він витер кров на тілі дівчини своєю хустинкою і жбурнув її у вогонь. Софія до тями не прийшла. Тарас натягнув свої штани, накрив тіло Софії сорочкою, підкинув ще дров, хоч у хижі було вже парко й душно.
Злива припинилася. Розвиднилося. Визирнуло сонце…
…Софія прокинулася. Вона підвелася, подивилася на свої оголені крижі, на Тараса, одягла блузку, спідницю й вийшла з хижі. На її тілі не було жодних слідів насилля. Вона не опиралася. Тарас її взяв непритомну. Принаймні вона нічого не відчувала й не пам’ятає. Можливо, він думав, що вона не пручається, бо хоче його? Та ні, Тарас за нею давно упадає і просто використав нагоду — скористався з її стану.
Що скажуть батьки? Що скажуть люди? Поголос… Це страшніше за віспу, малярію, сухоти, страшніше за пожежі, повені, війни. О, жителі карпатського краю — люди особливі. Поголос — це вирок, це кінець життя.
Не буде поголосу. Бо про те, що сталося, не повинна знати найголовніша людина її життя — Лесь Косовський. Її кохання, її потаємна мрія.
Ніхто нічого не повинен знати.
— Я тебе врятував, — це Тарас. Він ішов позаду, несучи кошика з грибами, який був зараз таким недоречним. — Ти сама цього хотіла. Я тебе питав, ти вся аж тремтіла. Я подумав, ти мене теж хочеш. Я ж тебе так кохаю! Ти знаєш. І ти казала, що любиш мене.
— Я казала, що люблю? Тебе? — Софія зупинилася. — А й може, — задумливо мовила вона.
Ні, ніхто, ніхто, ніхто не повинен знати, що сталося…»
8
На двох солідних мужчин, що прогулювалися в осінню негоду під парасольками серед високих дерев, ніхто уваги не звертав. Бо в цей час там майже нікого не було. Поодинокі перехожі підтюпцем кудись поспішали вимощеними бруківкою алейками, загортаючись у плащі чи затуляючись від вітру парасольками. Лише з величезного літнього кафе, над яким напнута, наче намет, гумова чи брезентова халабуда, і яке, мабуть, працювало останні дні перед тим, як закритися на зиму, долітало гупання низькочастотних динаміків і верещання молоді.
— Ти зміг би бути отам, серед десятків, сотень тих, хто під музику в єдиному ритмі хитається, піднісши руки вгору, чи верещить, імітуючи екстаз, задоволення, ейфорію? Коли навколо такі, як ти, і ти один із тисячі прагнеш бути схожим на них? Бути в тому залі з ними? — запитав Зорій.
— Ні, ніколи! — категорично відповів Яруга. — У крайньому разі міг би бути на сцені, грати музику, під яку той натовп гарцює. А там, серед тієї маси — ніколи. Там сірість і нікчемність. Чому їм подобається бути в натовпі, захоплюватися тими, які на сцені б’ються в екстазі, як, до речі, й ті, хто в залі? Бо ці нулі більше нічого не вміють. Вони не можуть зійти на сцену, їхня доля — стадо і мавпування… У залі вони всі однакові — сірі.
— А ти?
— Я не сірий. Я завжди на сцені. Як і в житті…
Зорій і Яруга могли відверто говорити, не боячись, що їх тут може хтось підслухати. Саме цього їм дуже не хотілося б.
— Я довго думав, — почав Зорій. — І не тільки над проблемою і шляхами її розв’язання. Я довго сумнівався в тому, втягувати тебе в цю колотнечу чи ні. І дійшов висновку: якби я міг сам зробити те, що задумав, тебе б не чіпав. Але коли нарешті мої плани викристалізувалися, відшліфувались, я більше не сумніваюся — мені потрібна допомога. Сам я цієї ноші не осилю.
Богдан замовк, наче востаннє ще додумував якусь думу. Яруга теж ішов мовчки. Він відчував серйозність моменту й те, як нелегко цієї миті його старшому товаришеві. Навіть одна якась недоречна репліка може все зруйнувати.