Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Тут він затнувся. Двері палати прочинились і на порозі з'явилася мадемуазель Данієль, яка зробила професорові знак рукою. Він покинув хвору й підійшов до старшої медсестри.
Данієль зачинила двері, які виходили з палати в коридор, пройшла з професором аж на сходи і таємничим голосом, бо не хотіла, щоб її почув хтось із персоналу, що проходив коридором, сказала:
— Унизу в приймальні сидить той добродій, який привіз до нас цю пацієнтку, він наполягає, щоб ви прийняли його, пане професор. Я нічого не сказала, не порадившись з вами. Може, передати йому від вашого імені, що хвора почувається краще?
Поль Дроп спочатку, здавалося, був дуже роздратований вторгненням Данієль до палати і, мабуть, замірявся вже дорікнути їй за це, але, подумавши, стримався. Ба більше, те, що йому сказала старша медсестра, стурбувало його, але не розгнівало. Він заявив їй — У мене мало часу, зараз за чверть одинадцята, мене чекають о пів на першу. Я спущусь униз до цього добродія, сходіть попередьте його, що я буду за хвилину.
Мадемуазель Данієль вклонилася й пішла, промимривши упівголоса:
— Цьому добродієві пощастило, професор погоджується балакати не з усіма, й найчастіше для відвідувачів велика честь почути від нього кілька слів.
Справді, професор Поль Дроп нічим не відрізнявся від своїх колег-хірургів, які з розрахунку, байдужості чи, може, не знаючи, що казати, вічно напускали на себе заклопотаний вигляд і вдавали, що не мають вільної хвилини, аби кількома словами втішити й розрадити засмучену родину чи занепокоєних друзів, які домагаються хоч якої звістки про долю дорогої для них людини. Та й у більшості випадків, зробивши операцію, професор Поль Дроп не звертав більше на пацієнта анінайменшої уваги.
— Це справа лікарів, — заявляв він, — виходжувати хворого. — І додавав фразу, яка вже стала легендарною. — Було б шкода, якби медицина виявилася безсилою поставити його на ноги, тому що як хірург я зробив усе потрібне, й операція була напрочуд вдала.
Данієль зійшла до половини сходів, коли почула, що її кличуть. То був голос хірурга.
— Слухаю, пане професор…
Вона зупинилася, підвела голову й побачила, що Поль Дроп нахилився до неї через поручні, й почула, як він тихо їй сказав:
— Коли я зайду до приймальні, замкніть двері, поки ми скінчимо бесіду. Я не хочу, щоб мене хтось турбував, коли я розмовлятиму з цим добродієм.
Легеньким кивком голови Данієль показала, що все зрозуміло і буде виконано. Легко ступаючи в безшумних фетрових капцях типовою ходою черниць і медсестер, Данієль несла відповідь відвідувачеві, який чекав у приймальні. Повідомляючи йому, що професор Поль Дроп зараз спуститься до нього, вона кинула на щасливця швидкий погляд, якого було досить, аби запам'ятати його зовнішність.
А в нього, до речі, була неординарна постать і голова, на яку важко було не звернути уваги, — з рідким волоссям на маківці й сивиною на скронях, вона зграбно сиділа на широких плечах. Чисто виголене обличчя вирізнялось вольовим підборіддям і гострим поглядом темних очей з-під густих брів.
Одягнутий він був зі смаком, без крикливої елегантності, пристойно й вишукано.
Шанобливо вклонившись, він подякував мадемуазель Данієль, а потім, наче уникаючи настирливих запитань, поринув у читання проспекта, який навмання взяв зі столу, вдаючи, що він його дуже зацікавив.
Данієль вийшла з приймальні й по дорозі в корпус А, де вона збиралася провідати старого Келдермана, мовила сама до себе, міркуючи про таємничого відвідувача:
— В цього чоловіка гарні манери, він не базіка, — і додала подумки: «Мабуть, це батько пацієнтки… Хіба ж не він її тоді привіз?»
А тим часом до приймальні зайшов доктор Дроп, і відвідувач відірвався від проспекта. Вони привіталися, й добродій запитав майже незворушним тоном, у якому все ж таки відчувалася тривога:
— Що скажете, пане професор, про стан нашої бідолашки? Скоро я зможу її побачити?
— За два чи три дні, пане. Не раніше. Їй потрібен цілковитий спокій, як для тіла, так і для душі. Я прирік її тіло на нерухомість і хотів би, щоб те саме було з її мозком.
— Я додержуватимуся ваших приписів, пане професор, хоч як би мені хотілося потиснути руки бідолашної дитини і самому впевнитися, що вона повертається до життя.
Але професор був невблаганний.
— Пильнуйте моїх настанов, усе це для блага мадемуазель Елен. Відвідувач зробив ще одну спробу:
— Може, вона захоче спершу побачити іншу людину, тож у цьому випадку, я був би вам дуже вдячний, якби ви призначили не тільки день, а й годину, коли б наша дівчинка могла прийняти її без шкоди для свого здоров'я… Людина, яка прийде на це побачення, не в змозі перенести хоча б однієї втраченої миті чи відкласти свій прихід, як тільки ви дозволите побачити Елен.