Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Амелі Таверньє погамувала обурення.
— Моя дитина справді зникла півтора року тому; я так і сказала, Себастяне, зникла…
— Не розумію, — сказав Себастян. — Я гадав, що ви хотіли мене повідомити про її смерть.
Амелі теж була схвильована. Вона замовкла, якусь мить розмірковуючи, потім сказала:
— Себастяне, я звертаюсь до тебе не як до коханого, а як судочинця. Я маю тобі сказати одну важливу річ, дуже важливу. Тобі треба мене вислухати…
Але вислухати її Себастян, здавалося, не хотів.
— Амелі, — заблагав він, — не кажи мені того, що мені тяжко чути і що розбиває мені серце. Те, що може бути відомо коханцю, судочинцю іноді доводиться ігнорувати…
— То байдуже, — перебила його дружина хірурга. — Ти знатимеш усе. Усе, що я думаю, усе, що я вважаю, усе, за що вболіваю, у е, на що я сподіваюсь… Рівно півтора року тому на лінії Париж — Ліон сталася залізнична катастрофа. Мій чоловік був з дитиною, з нашою дитиною, в поїзді, який зазнав катастрофи. Були вбиті, поранені, зниклі безвісти, а серед них і моя дитина, мій маленький Убер. Поль Дроп, повернувшись додому сам, сказав, що моя дитина мертва.
— Ваша дитина? — перепитав судочинець, якого, дивна річ, здавалося, в розповіді Амелі зворушило зовсім інше: чому вона не говорить «наша дитина»?
— Так, — підтвердила Амелі. — Поль Дроп знав, що я мала коханця і що була вагітна, і все ж таки одружився зі мною. — Потім додала з посмішкою: — Тоді Поль Дроп був бідний, нещасний, а я багата, от він…
Ці слова збентежили Перрона, зачепили його самолюбство, і він запитав:
— Ваш чоловік знав ім'я вашого коханця, батька вашої дитини, знав моє ім'я?
Амелі знизала плечима. Говорити йому таке було зайве. Хіба це було важливо після всього! І вона продовжила розповідь.
— Спершу я повірила чоловікові, дуже побивалася за сином, потім стала розмірковувати. Я відчувала, що тут щось не те, що ця історія неправдоподібна, і почала розшуки, та, на жаль, вони нічого не дали. А разом з тим, поведінка мого чоловіка вже не раз мене турбувала.
Вона говорила про це таким тоном, що суддя занепокоївся.
— Що ти хочеш цим сказати?
Амелі, очевидно, хотіла сказати щось важливе, вона озирнулася, аби впевнитись, чи немає тут когось стороннього, і лише потім сказала:
— В мене таке враження, що чоловік викрав мою дитину, що він десь ховає Убера.
І жінка стала поспіхом викладати свої підозри, пояснюючи коханцю, що її чоловік, певна річ, скористався тією пригодою, сподіваючись згодом утримати її, свою дружину, і змусити коритися, як він захоче, тримаючи заложником сина.
Себастян, очевидно, не поділяв підозри своєї колишньої коханки. Невже ж таки її чоловік справді міг викрасти й сховати дитину? Він знизав плечима, однак його обличчя залишалося мертвотно блідим. Щось не давало йому спокою; він поривався щось розповісти, сказати, а може, навіть у чомусь признатись.
Розповідь Амелі його не збентежила, не здивувала, а проте жінка розповіла досить, щоб зацікавити найбайдужішого. Адже це вперше Себастян Перрон почув про свою рідну дитину. Він же повинен був схвилюватися, дізнавшись, і що це був син, якого звали Убер; він повинен був відчути, як стискається його серце, як воно розривається від болю, коли мати розповіла, що дитини немає і більше на цьому світі… Його повинна була до живого пройняти звістка, що його сина вкрадено і що вкрав його чоловік Амелі.
Та він наче зовсім не здивувався, почувши це, а сама розповідь ніби не справила на нього ніякого враження.
Напрошувалося запитання, чи не був Себастян Перрон у курсі щойно розказаних Амелі подій. Ба більше, розказавши про свою біду з болем і розпукою, вона була вражена, як спокійно він сприйняв її розповідь.
— Правду кажучи, Себастяне, після тебе я навчилася розуміти чоловіків, — заявила вона з гіркотою. — Я переконана, що ви всі неймовірні егоїсти, і, по щирості, мені здається, що з усіх егоїстів, яких я знала, ти найбільший. — Дедалі збуджуючись і спопеляючи судочинця поглядом, вона продовжувала: — Твоя поведінка негідна, чуєш… Після шести років розлуки ти зустрічаєш неждано-негадано свою коханку, і тобі наче зовсім байдуже… А коли дізнався під час розмови, при якій присутній третій, чоловік, якого ти повинен ненавидіти, який забрав у тебе матір твоєї дитини, що ця дитина зникла і, мабуть, уже мертва, то навіть сльози не зронив… Ох! Жалюгідний егоїст, я не знаю, як висловити своє презирство! Я ладна виплюнути тобі в обличчя всю свою ненависть. Боже, як мені гидко на серці…
Амелі замовкла, а Себастян, загадково усміхаючись, узяв її руки і палко стиснув. Очі його сяяли від величезної втіхи.