Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Дубовенко пересіла на стілець, лицем до стіни, щоб мати перед очима фотокартку. Зажурено дивилася на неї. Її округле миловиде обличчя змарніло і тьмяно біліло в ранніх вечірніх сутінках кімнати. Запало тривожне мовчання. Мені ввижалося, що тривога ховалася в закутку за синьою ширмою, а там чаїлась аж у плиті, в комині, де чорна і масна сажа. Здогадувався, що цю жінку повело, закрутило вагання і лиховісне сум'яття, і якщо я не допоможу їй виборсатися з нього, вона розповість лише напівправду, тоді знову в своєму пошуку збочу на манівці.
Я першим зробив крок, сподіваючись на щиру сповідь Дубовенко, і висловив припущення, що Карпань не пропав безвісти, а загинув десь тут.
— Як тут? — скрикнула. — Він пішов у село!
— Удома його не було і в частину не повернувся, — повідомив найголовніше, приголомшливе, але інакше я не міг.
— Господи! — вихопилось з грудей із стогоном. — Ви думаєте, що я… що він у мене?..
— Ні, Ганно Микитівно, я цього не думаю. Ви заспокойтесь і розкажіть усе, що знаєте, — запропонував їй і (хай простить мені Дубовенко) нишком зрадів, що таки Карпань зійшов на полустанку і навіть вирушив до Березівки.
Поганий виявився з неї оповідач. Та ще поймав сором перед чужою людиною, якій доводилося розповідати сокровенне, приховане від усіх.
Раніше Шепета і Дубовенко жили в Жмеринці в одному будинку, навчалися в одній школі і мріяли стати провідниками, як їх матері. Одначе розпочалася війна. Вона одразу зробила їх сиротами: в залізничному депо від бомбардування загинулибатьки, а десь на півдорозі до Одеси фашистські стерв'ятники спалили пасажирський поїзд, у якому їхали матері. Дівчатками опікувались сусіди і знайомі, а під час окупації переховували разом із своїми дітьми в підвалі зруйнованої школи. Але поліцаї натрапили на схованку чи хтось виказав, бо в квітні сорок четвертого вночі під'їхала плямиста тупоноса машина і з неї висипали жандарми з вівчарками, оточили школу й вивезли дівчат до табору. Невдовзі полонянками завантажили брудні вагоні, що стояли в тупику, й рихтувалися відправити до Німеччини. Але навальний наступ наших військ врятував їх від каторги.
Залізничне начальство, зглянувшись на виснажених сиріт, дало їм роботу на полустанку. На полях дозрівав здичавілий хліб, плесами росли соняшники і всілякі злаки, а на городі колишнього колійного обхідника серед бур'янів буяла картопля, зав'язувались колючі огірочки. Живність і пайок, чисте повітря, попри пережите горе, вилюднило дівчат. І коли проїздили ешелони, бійці весело гукали до них, сипали жартами.
Жовтень 1944 року випав сльотавим. У той день сіялась мжичка, а під вечір пустився холодний краплистий дощ, лопотів по зжовклому листі лісосмуги. Ганна наварила картоплі, присмачила її стертим у макітрі сім'ям із конопель і поставила каструлю в духовку. Сиділа біля вікна, чекала на повернення Тетяни. Вони чергувалися з обходом колії. Робота необтяжлива: підправити, де зсунулась, щебінку, змастити замки на стиках рейок, вижати бур'яни обабіч, підбілити стовпці.
Ганна куняла під музику дощу і не вгледіла під вікном Тетяниної постаті. Почула вже стукання підборами кирзаків по дошці. Куфайка на Шепеті лисніла, набравшись води, що скапувала з кінчиківпіл на підлогу. Вона обережно здійняла з голови мокрий мішок і, стоячи на порозі, викрутила його, стріпнула, подала Ганні. Дівчата поїли бараболі, випили чаю, настояного на вишневих гілках, і Тетяна вляглася спати. Скоро вона тихо засопіла, Ганну теж почало хилити на сон. Але в дев'ятнадцять тридцять проходив єдиний пасажирський поїзд, і дівчина, щоб не зморила дрімота, розкинула засмальцьовані карти: випадали якісь зустрічі в казенному домі, зміна місця проживання і далека дорога. Що дорога, не сумнівалась: завтра вирушала в обхід колії.
Посутеніло. Вона засвітила гасницю, і тоді за вікном ще дужче споночіло. Дослухалася, чи не гухне поїзд, залишаючи вокзал. У кімнаті монотонно поцокували ходики, і коли Ганна оглядалась на них, щоб запримітити, котра година, ледве добачала стрілки й цифри, звичайного костиля замість гирки. Поволі спливав час, губився в шелесті листя й шурхоті дощу, жебонів струмком за хатою. Розглядала королів, дам і валетів, напівстертих од ужитку, і подумки добирала до їх погрудь обличчя своїх знайомих. Гра її тішила, а надто, коли уявляла себе і Тетяну мальованими, пишнотілими жінками з чудернацькими високими зачісками, оголеними грудьми і плечима, зодягнутими у гаптовані сукні.
Захопилась, що ледь не проґавила поїзда: вибігла з хати, а він уже наближався трьома цятками вогнів. Ганна поколихала йому ліхтарем, їжачись від їдкої вогкості. Густа темінь, що звідусіль обсідала її, щомиті яснішала, і тишу будив перестук коліс. Відчуття самотності зникало, перекреслювалось золотим мереживом дощу, вихопленим яскравим промінням потяга з ночі. Ганну обдало теплом і сухою парою: через хвилю, поминувши її,поїзд зупинився чахкаючи. У вагонах деінде бовваніли пасажири. Аж десь у хвості ніби брязнула сходинка, і поїзд рушив. Вона з незрозумілим сумом дивилася на теплі червоні жаринки, що меншали віддаляючись.