Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Раптом мама скрикнула страшним голосом, батько зірвався і заметушився по кімнатах в самій білизні, всі діти заплакали і зарепетували.
Бо коїлося щось чудне і страшне. Чудний, моторошний брязкіт наповнив кімнати і немовби йшов уздовж стіни будинку. Одно по одному вікна раптом немов вибухали і з хрускотом та брязкотом осипалися вниз. З схлипуванням і передзвонами скло падало на підлогу і розбивалося ще раз, вже торкнувшися землі. Вибухло одно вікно, потім друге, третє, четверте — по черзі — всі десять вікон, що були в квартирі. І зразу звуки, звідтіля, знадвору, яких досі чути зовсім не було, чи були вони тихі і далекі, — враз стали близькі, виразні, яскраві — тут, поруч. Холодне, мрячне повітря війнуло в кімнату і огорнуло всіх вогкістю. Тепер брязкіт розбитого скла чувся вже десь далі, немов навпроти. Вікна били тепер в директоровій квартирі, потім в квартирі інспектора…
Батько стояв перед висадженим вікном, зовсім перехилившись на вулицю.
— Городовий! — несамовито горлав він. — Городовий! Караул!
Навесні Юра складав іспити до гімназії.
День був блакитний і сонячний. Юра встав перший і вийшов у двір. Дерева стояли ніжно-салатні, під першим листом. Батькові жоржини вже пробилися тонкими білястими паростками. Грудки землі довкола них були пухкі, чорні і масні. Барвінок на бордюрах палісадника вже квітував. Якась невідома пташка — вчора її ще не було, вона прилетіла з вирію щойно вночі — стрекотіла у вишняку часто і радісно. Промінь сонця упав просто на щоку. Чи то радість, чи то горе заскімлили Юрі під серцем.
Потім мама дала Юрі чисту білизну і новий костюмчик. Яка гидота! Презирливо відкопиливши губу, Юра одяг коротенькі штанці і широку матроску. Це вже останній раз! Зараз Юра піде і складе іспит. Неодмінно складе — нема вже більше сил ходити в цій ганебній дитячій одежі. Юра категорично відхилив мамині спроби допомогти йому вдягтися. Ще чого? Через дві-три години він буде вже гімназистом! Поки мама розчісувала йому волосся, батько спробував ще перевірити його знання з закону божого. З законом божим було найгірше. Це вам не арифметика і не російська мова, тут тобі всякі молитви, їх треба знати напам'ять, а як же їх знати напам'ять, коли це зовсім не вірші і в риму не писані? Батько похмуро скуйовдив бороду і спитав:
— Ну-с, Юрка, а скажи мені ще раз «Вірую»[100].
— Тату! — сказав Юра твердо й рішуче. — Будь ласка, не прискіпуйсь. «Вірую» я все одно не знаю.
Батько зашипів у бороду, аж вона стала віялом довкола лиця, і, нарешті заспокоївшись, загорлав:
— Як же ти, обормот, підеш складати іспит? Таж тебе негайно провалить отець Степан!
Юра закусив губу. Невже через таку дурницю, як «Вірую», його справді можуть провалити? Він же знає пів-Пушкіна напам'ять, а з арифметики міг би складати не до підготовчого, а просто до першого класу!
— Я тоді прочитаю йому Єфрема Сіріна, — смиренно сказав він.
Молитву Єфрема Сіріна Юра любив[101]. Вона була зовсім як вірш. Крім того, її читалося на вечірніх відправах у великому пості, коли в церкві бувало так журно і тихо.
— Ну, — промовив батько, — пішли!
— Юрок! — мати перехрестила і поцілувала Юру.
На мить Юрі зробилося журно і страшно. Ні! Він не хоче йти до гімназії. Він не хоче складати іспит. Він не хоче рости і бути дорослим. Нехай він краще зостанеться собі маленьким, маминим хлопчиком… Але то була тільки секундна слабість. Юра зразу ж згадав, що він же мужчина, і ганебну слабість переміг. Він надів кашкет і вийшов за батьком.
Було пів на дев'яту, і до гімназичних дверей прямувала сила народу. Гімназисти йшли на перехідні екзамени. Малих хлопчиків, отаких, як Юра, в матросках, сорочках і тужурочках, матері й батьки вели на вступні. Серце Юрине затрепетало. Ще година-дві і він теж стане чоловіком, як і всі. Він буде гімназистом, учнем. У нього буде сила товаришів-однолітків, з якими він бавитиметься, ходитиме, житиме разом, одним життям. Він не буде сам! І він буде не просто серед людей, невідомих — інших людей, а він буде членом кор… кор… правильно! — корпорації. Його клас — це його кор… корпорація!
Сторож Іван, сторож Маврикій, сторож Капітон вже не були такі, як були раніше, коли Юра проходив повз гімназичні двері. Тоді вони були недосяжні й чужі, а тепер вони були нехай і суворі, але зовсім, зовсім свої. У них з Юрою було навіть спільне діло, спільне життя. Вони були з Юрою одної кор… порації. Юра скинув кашкет і привітно сказав:
— Здрастуйте, Іване, здрастуйте, Маврикію, здрастуйте, Капітоне!..
100
«Вірую» — християнська молитва.
101
Я тоді прочитаю йому Єфрема Сіріна, — смиренно сказав він. Молитву Єфрема Сіріна Юра любив. — Єфрем Сірін (тобто сірієць; бл. 306–373) — християнський письменник, автор численних богословських творів, які були популярні на Русі («Слово о злих жонах», «Паранезис» та ін.). У книжці «Я вибираю літературу» (с.54) письменник згадував: «… молитва Єфрема Сіріна у великий піст: «Господи і владико живота мого, дух праздності, унинія, любоначалія і празднословія не даждь мі, дух же целомудрія, сміреномудрія, терпенія, любве даруй мі, рабу твоєму…» Ніякі церковні співи, хіба що за винятком «Христос воскрес», не викликали у мене тоді, за дитячих років, як і тепер, коли я освічений атеїст, ніяких почуттів, ця ж молитва саме тоді — а при згадці і дотепер — викликають оте тремтливе почуття».