Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
На порозі класу батько залишив Юру самого.
— Ну-с, оболтус, — сказав він, лагідно полискуючи чорними скельцями окулярів, — йди тепер сам. А я піду на свої екзамени. Іди, Юрію Корнелійовичу! — Він підняв руку і перехрестив Юру. Це було чудно, бо досі ніколи Юра не бачив, щоб батько сам хрестився. — На бога надійся, а сам не плошай!
Милий тату! Так хотілося обняти його і поцілувать. Втім, батько ніжностей не любив. Та й не можна було цілуватися тут, в коридорі гімназії. Все ж таки… корпорація…
Юра ступив через поріг, і дух йому перехопило. В класі гуло, мов у вулику, — тихо, однотонно, але напружено. Новачки були ще не сміливі і не наважувалися заводити бійки й веселощі. Вони встромилися носами в книжки і дозуджували «Вірую», Єфрема Сіріна, таблицю множення і «Птичка божия не знает ни заботы, ни труда»[102]. Парти були всі зайняті, Юрі, можливо, не було навіть де й сісти.
Але Юрин прихід привернув загальну увагу. П'ятдесят голів звелися, і п'ятдесят лиць глянули Юрі в лице. Це було нестерпно для першого разу — зразу п'ятдесят і зразу всі на одного. Юра відчув, що червоніє і не знає, де подітися з очима. Їх треба було сховати, йому було соромно. Соромно такої кількості однолітків. Крім того, вони ж уже були тут, а Юра тільки-но ввійшов. «Корпорація», — подумав Юра і підніс руки до голови. Він надів кашкет, як тільки батько пішов.
Але зразу ж рука сіпнулася назад. Ні, він не скине кашкета. Нізащо! Хай там хоч що! Хай його ніколи не приймуть до гімназії. Він не може скинути кашкета. Він же — рудий…
З порога Юра глянув на корпорацію. Корпорація роздивлялась на нього. Всі голови були зведені, всі очі дивились сюди. На Юру. Ні, на його голову. Під кашкет. Он той, біля вікна, здається, вже починає посміхатися. Він помітив. Він крикне зараз «рижий!». Юра підняв руку і насунув кашкет на самісінькі брови… Добре тому — він чорний, брюнет… А той? Той біля грубки — шатен — вже одверто підморгує до свого сусіда. І той, блондин, що на задній парті, і от цей…
Блондин, шатен, брюнет — як Юра заздрив їм! Юра зараз піде, і хай собі корпорація зостається без нього!.. Юра обернувся на підборах до дверей.
— Гей! — гукнув хтось із класу, можна було поручитися, що це той брюнет від вікна. — Ти!..
Тоді Юру враз пронизало. Він зробив повний оберт на підборах, знову обличчям до всіх, і широкими, рішучими кроками попростував до кафедри. Він скочив на неї — вище всіх, спинився і обвів корпорацію оком. Тоді вхопився за кашкет і миттю зірвав його з голови.
— А я — рудий!!! — крикнув він просто в п'ятдесят облич навпроти. — Рудий! Нуте-с?
Було зовсім тихо. Всі мовчали. Всі заздро позирали на прекрасну чуприну яскравого ясного золота на Юриній голові. Справді ж, він був рудий, а вони всі — ні.
— То-то! — муркнув Юра, сходячи з кафедри.
ВЕРШНИК БЕЗ ГОЛОВИ
Ніч була темна, і було страшно.
Але повороту не було, двері причинилися, і англійський замок клацнув. Юра зостався один проти темного зоряного неба.
Праворуч і ліворуч кучугурилися купи крислатих дерев. Просто — бовванів масив головного гімназичного корпусу. Який він був чорний, похмурий і зловісний. А під деревами обабіч була й не тінь, а — чорне бездонне провалля. Так пізно Юра ще ніколи не виходив з дому сам. І такої чорної ночі він ще не бачив.
Втім, саме такої найтемнішої ночі й було треба.
Юра звів голову догори і наставив вуха до вікон. Ні, там було все тихо і спокійно, його виходу ніхто не помітив. Тоді Юра сів на порозі і взявся за ногу — треба було взуватися. Зимно кулячися, боязко позираючи по сторонах, Юра потяг панчоху на ногу. Господи! Що ж це там таке? Отам, у чорному проваллі під деревами? Немовби щось ворушиться?.. Серце колотилося хутко і гучно, руки тремтіли, дух забивало. Але зорі мерехтіли високо і байдужо, тіні стояли чорні і ворожі, вітру нігич не було — було темно, тихо і порожньо.
Втім, подібну чорну ніч Юра пригадує. Король зграї американських бандитів Чорна Рука саме таких ночей виходив сам на свої мерзенні злодійські подвиги. Коли він забив прекрасну іспанську принцесу Долорес під час її мандрівки з Нью-Йорка до Чікаго, була саме така чорна ніч, ще й з вітром і далекими блискавицями. «Візьміть усе, що я маю! — заволала в розпачі прекрасна принцеса-мільярдерша. — Тільки залиште мені життя!» — «Ні! — прохрипів могутній бандит. — Ви відмовили мені в найдорожчому, в вашому коханні, і нехай же воно загине разом з вами!..» І він ударив її кинджалом проти серця. З тихим зойком прекрасна принцеса померла. Бандит наліпив їй на чоло контур чорної руки і зник у темені ночі. Далекі блискавиці ще якийсь час виривали з пітьми його зігнутий силует… Ці чорні контури руки з простягнутим пальцем — свою емблему — бандит ліпив скрізь, де робив злочин: на тілі забитого, на розламаній вогнетривкій касі, на стінах будинків — скрізь. Це була його жахлива візитна картка…
102
«Птичка божия не знает ни заботы, ни труда» — слова з поеми О. С. Пушкіна «Цыгане» (1824).