Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

— А вот скажите, — мружилася вона, готова враз приголомшити всіх присутніх, — почему это луна не из чугуна?

— Почему, бабушка? — мусили всі хором, виказуючи глибоке здивування, запитувати її, інакше-бо вона страшенно ображалася. — Почему? Вот уже не можем себе представить.

— А потому… — тріумфуючи виголошувала баба, — что на луну надо б много чугуну…

Після того вона гордовито зводилася, кликала всіх своїх котів і на чолі котячої зграї демонстративно йшла до себе.

Котів у баби було постійно не менше дев'яти штук. Вони проїдали все батькове утримання, всі мамині приробітки і все те хазяйство, яке намагалася мама утворити. Коти дерли курчат, перекидали і розбивали глечики з варенням і сушенням, знищували всі запаси в комірці, жерли миттю все, що зоставалося на столі бодай секунду неприбраним. Мамине в'язання вони розпускали, мамині нитки плутали, на кожну забуту м'яку річ вони гадили. Крім того, вони постійно потрапляли в липкі мухомори, і тоді в квартирі зчинявся дикий шарварок. Загорнувшись в мухомора, з несамовитим репетом кицька качалася по підлозі, всі інші її одноплемінці, б'ючи посуд, перекидаючи вазони і трощачи статуетки, розліталися по всіх шафах і комодах, всі мешканці, віддавлюючи один одному ноги, металися по кімнатах, ловлячи злощасне створіння, а баба, скочивши на стілець і підібравши спідниці, тупотіла ногами і верещала смертним вереском.

Потім, коли кіт уже був уловлений, мухомор одірваний і липучку відмито нашатирним спиртом, — Юру ставили носом у куток. Над ним завжди висіла підозра, що то він навмисне садовить котів у мухомори. Це було трагічне непорозуміння. Навдивовижу Юра сам дуже любив котів і ніколи не дозволив би собі зробити такої до них нечемності. Правда, то були не просто коти, а коти бабині, отже, якимсь способом дошкулити їм було варто, одначе з Юри цілком вистачало інколи наступити котромусь на хвіст, облити водою або дмухнути крейдою в ніс.

Мишей бабині коти не ловили.

Втім, за свого чоловіка — севастопольського героя — баба одержувала пенсії двадцять три карбованці сорок сім копійок щомісячно. Ні на родину, ні на котів цих грошей баба не витрачала ні копійки. В неї були інші, важливіші витрати. Щовівторка, о шостій годині, вона брала на плечі чорну єдвабну пелеринку, залишену їй у спадок її бабою, і, зачинивши котів у своїй кімнаті, відправлялася на нову програму у синематограф «Ілюзіон». Вона купувала квиток за сімнадцять копійок у першому від екрана ряду стільців і, не рухаючись з місця, висиджувала всі три сеанси до дванадцятої. Її улюбленими фільмами були водевілі з участю Ліндера, Пренса і Глупишкіна, особливо ті місця, де вони били, скляний посуд, ламали меблі, роздирали одежу. Вона свято вірила, що все, показане в кіно, так насправді й було, і, коли хтось пробував переконати її, що кінофільми видумуються, баба знизувала плечима: «Хто ж навмисне битиме стільки посуду? Це ж, глядіть, самих тарілок він набив сьогодні карбованців щонайменше на двадцять». До кіно баба ходила сама і ніколи нікому з онуків квитка не купувала.