Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Пішли!
— Ой! — зойкнув Ваня.
— Що? — закам'яніли хлопці.
— Колючка…
Поки Ваня возився з колючкою, виймаючи її з ноги, Володька ще встиг під'юджити Юру:
— Ти чого цокотиш зубами? Може, повернешся додому? Мамій!
Юра мало не заплакав від образи, але не встиг належно відповісти — колючка з Ваниної ноги була вийнята, і хлопці посунулися далі вздовж білого муру.
— Тут.
В цьому місці ціла гора каміння була звалена під муром, як приступка. Видобувшися на неї, можна було дістати руками до верху. Першим, показуючи шлях, поліз Володька, далі Ваня, нарешті подряпався і Юра.
— Тихо! Ша! — зашипів Володька, коли купа каміння з гуркотом посунулася вниз. — Сторож у будці! Мамій!..
Чи стало ясніше, чи то тут було таке місце, а тільки з верху муру можна було досить добре роздивитися навкруги. Володька, Ваня і Юра сиділи на мурі поруч, звісивши ноги униз.
Там, по той бік, були хащі кущів і дерев — густі й непролазні зарослі — і від них пахло вогкістю і рясним листям. Шпаркі коники стрекотіли цілими роями. Кілька світлих плям, кілька білих фігур випиналися там і тут з гущі чагарника. Далі їх більшало, що далі, то густіше, і, нарешті, вглибині вони стояли суцільним лісом білих стовбурів. Вони були рівні й стрімкі, похилі й короткі, присадкуваті й широкі, декотрі й зовсім лежали. І чудно — чи то поволі звикало око, чи то й справді було так — фігури дедалі виразнішали, яснішали, випливали з мороку, більшали. Справді, то було так: схід зблід — і небо порожевіло, — там, з-за гущавини дерев, сходив пізній щербатий місяць. Тепер вже ясно було видно, що то за фігури стояли серед хащів. То були хрести. За муром простилалося кладовище.
Ваня раптом шморгнув носом і потяг товаришів за штани.
— А може… хай йому… страшно… Христом-богом… Він не скінчив. Володька ухопив його за холошу й потяг.
Ваня вхопився за його рукав, і вони разом плигнули вниз. Там було страшно, але зоставатися самому було ще страшніше, і Юра покотився мерщій за. ними.
Жах. упав теж за ними зверху, мов яструб. Ваня цокотів зубами, і руки в нього трусилися, Юра весь задерев'янів, і ноги в нього не рушали з місця, навіть Володька, син кладовищного попа, що й народився отут, за огорожею кладовища, звівся зовсім блідий.
— Пішли! — хоробро випростався Володька і боязко озирнувся.
— Ой! — заверещав Ваня по третьому ж кроці. Він упав долі і заховав голову у траву.
Юра впав теж. Тепер він уже знав, що вмирає. Серце спинилося, стислося в кульку і покотилося кудись у прірву, у живіт. Просто перед хлопцями стояв хтось високий і стрункий, весь білий і немов прозорий. Сумніву не було — покійник звівся з могили, щоб розквитатися з нечемними за їхню зухвалість.
Володька опритомнів перший. Його налякав більше несамовитий Ваньчин зойк. Він розмахнувся і загилив Ваньці в потилицю, потім так само ударив білу постать по животі. Живіт глухо задзвенів — постать була порожня всередині, але не безтілесна. То був тільки надмогильний монумент, а не смерть з косою.
Вони проминули ще десяток склепів, затамовуючи дух ї озираючись на кожного ангела. Місяць вже підбився над дерева, і білі монументи немов ворушилися і жили. Вони немов пливли звідусіль і товпилися назустріч нахабним порушникам могильного супокою. Такого не бувало навіть в синематографі.
— Тут! — прошепотів нарешті Володька здригаючись. Вони спинилися над могилою.
Це була ще зовсім свіжа могила. Чорний горбик — ні монумента, ні каменя, ні хреста. Ще дощ ні разу не падав на землю могилки — земля була грудчаста й крихка.
— Тут! — повторив Володька. — Вона. Ну?
— Хр… хр… хр… — захарчав Ваня, — бо… бо… бо… — говорити він не міг. Він хотів сказати «Христом-богом».
Озирнувшися кілька разів, Володька став на приголів'ї, Ваню і Юру він поставив на боках горбка. Потім він хрипло відкашляв і урочисто простяг руку над могилою.
— Ну?..
Ваня і Юра простягли свої тремтячі руки теж. Вони поклали свої пітні холодні долоні поверх Володьчиної. Лівою рукою Володька смикнув кашкета з голови. Юра поспішив зробити те ж саме. Ваня також метнувся був до голови, але тут тільки згадав, що він простоволосий.
— Во ім'я отця! — урочисто прошепотів Володька. — Бо ім'я отця! — поправився він трохи голосніше, але на такому ж шепоті. — І сина, і святого духа…
— Амінь! — відгукнувся Юра. До Вані дар мови ще не повернувся.
— Перед богом! — ще урочистіше зашипів Володька. — І один перед одним… ми присягаємося смертною присягою… Ну? Повторюйте ж за мною… дураки!.. Ми присягаємося смертною присягою. Нехай бог покарає того з нас, котрий порушить цю смертну присягу!