Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Броніслав, Зося і Юзек. Ах, у вас тут так мило! Це у вас казенна квартира? Ах, учителівство так злиденно проживає… Але ж ви, Олено Адамівно, здається, училися в інституті шляхетних дівчат[96]. Чи так?
— Сідайте! — сказала мама тихо. — Мене взяли до інституту як сироту севастопольського героя…[97] Я зараз зготую чай…
— Ви вже знаєте, ви вже чули, яка мерзота, яка ганьба?! Вони зробили обструкцію! Я нічого не знала, приїхавши, і відіслала коней до дванадцятої. Тепер мені просто нікуди подітися! Я зайшла до вас. Моїм малятам так хотілося покрасуватися на балі! Ах, бідні мої малюки! Броню, Зосю, Юзю! Гдзє ти, дзєцко? Ходзь тутай! Ви можете побавитися з учителевими дітьми — я дозволяю…
— У нього на черевику дірка… — сказав найменший, Юзек.
Дірка на черевику в Юри справді була, і мама тяжко почервоніла.
— Ідіть! Ідіть! — кинулася вона. — Справді! Діти, забавте ж ваших гостей! Олег, Марусю, Юрку!
Броніслав, Зося і Юзек були ще в маскарадних костюмах. Броніслав був у шатах середньовічного рицаря з білим орлом на мідному шоломі і з біло-малиновим шарфом через плече.
На ньому була мов справжня, зіткана з химерного тонкого залізного дроту кольчуга, і він погордливо спирався на довгий блискучий меч. Було йому років тринадцять. Панна Зося була молодша на два роки. Її зодягнуто точнісінько так, як намальовано Марину Мнішек[98] в суворінському виданні[99] повного зібрання творів Пушкіна. На грудях у неї блищали разки намиста з щирих самоцвітів. Найменший, Юзек, був, може, на рік старший від Юри. Його прибрано в національний польський шляхтицький костюмчик: конфедератка, кунтуш, рукави, сколоті на спині. Крім того, він мав маленькі чобітки з манюсінькими срібними острогами, а при боці маленьку справжню шабельку, виложену сріблом і поцяцьковану різними коштовностями. Юрі заскімлило під серцем люттю і образою — він тяжко заздрив на меч і шабельку.
— Які у вас паршиві покої! — перша порушила ніяковість, що запанувала між не знайомими ще дітьми, коли вони зосталися в кімнаті самі, панна Зося і закопилила губку. — І нема красивих меблів. А на підлозі треба, щоб лежали килими і хутра… У вас є кукли? — поцікавилася вона в Юриної сестри. — Ні? Хіба ви будете суфражисткою? В окулярах і синіх панчохах?
Броніслав у гімназії був старший від Юриного брата иа два класи і тому вважав за нижче від себе помічати його присутність в кімнаті. Він всадив вістря меча в щілину між дошками у підлозі, розкопирсав її і, ні до кого не звертаючись, процідив крізь зуби:
— Котрий з кишаків побіжить до батька в кабінет і принесе мені сигару! Мені щось скортіло запалити, я перехвилювався. Що? У вашого батька нема сигар? Мій татко палить тільки гавани, по десять карбованців одна. Він скурює на день штук двадцять і ще, крім того, всіх, хто до нього приходить, частує. А англійських люльок у вашого батька теж нема? Ні, простих цигарок я не палитиму. Вони ж, мабуть, з дешевого тютюну?..
— Хочеш, — запитав Юра в Юзека, — ми підемо на кухню, там наша кицька привела шестеро котенят? Такі манюні-манюні, і тільки вчора почали бачити!
— На кухні хлопи, — пропищав Юзек і напиндючився. — До хлопів не годиться ходити.
— Чому?
— Бо не годиться.
Юра не зрозумів. Помовчали.
— А навесні я все одно втечу у пампаси, — заявив тоді Юра. — Ти знаєш слюсаревого Казимирку? В нього є справжній череп самого Кочубея.
— Кочубей також був хлоп.
— Він був полковник і великий поміщик. Пушкін каже, що «его луга необозримы, там табуны его коней пасутся вольны, нехранимы».
— Все одно, татко казав, що він з хлопів. А хто такий Пушкін?
— Письменник.
— Хлоп?
— Не знаю… Олександр Сергійович. А що таке хлоп?
— Мужик. Помовчали.
— Навесні, — запищав Юзек, — я поступлю до гімназії.
— Ага!
«Я теж», — хотів був вихопитися Юра, але враз спохватився. Йому раптом зовсім перехотілося вступати до гімназії. Він заздро подивився на Юзекову шабельку.
— Гімназисти, — сказав він, — ябедники. Вони, як піймають когось з наших, з Заріччя, зразу ж і б'ють. Паничі! Мамині мазунчики! Карандаші!
— А коли я кінчу гімназію… — запищав був ще Юзек, але Юра його зразу ж перебив: — Вони ябедники! Вони виказують на своїх! І їх не беруть у солдати!
— Але я поступлю до польської гімназії, — погордливо закричав Юзек. — Вона відкривається тут з весни. Там будуть самі шляхтичі!
96
Інститут шляхетних дівчат — середній закритий навчально-виховний заклад у дореволюційній Росії для дворянських дочок (відкрився з другої половини XVIII ст.).
97
Мене взяли до інституту як сироту севастопольського героя… — В «Автобиографии» Ю. Смолич писав: «Мать моя (Олена Адамівна Смолич. — Н. І.) была преподавательницей со званием «учительницы народных школ», которое она приобрела, закончив Киевский институт благородных девиц, куда — вопреки происхождению — была принята согласно существовавшему тогда положению о бесплатном казеннокоштном обучении как дочь героя обороны Севастополя 1854–1855 годов. Это звание в третьем колене «внук героя обороны Севастополя», — предоставляло и мне с братьями и сестрами право бесплатного учения в любом (даже привилегированном) низшем, среднем и высшем учебном заведении» (Советские писатели, Автобиографии в двух томах, т. 2, с. 368–369).
98
Марина Мнішек (бл. 1588 — бл. 1614) — політична авантюристка, дочка польського магната. Дружина Лжедмитрія 1 і Лжсдмнтрія II. Видана яїцькими козаками російському урядові. Померла в ув'язненні.
99
… в суворінському виданні… — тобто виданні Олексія Сергійовича Суворіна (1834–1912), російського буржуазного видавця і журналіста.