Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

— Які у вас паршиві покої! — перша порушила ніяковість, що запанувала між не знайомими ще дітьми, коли вони зосталися в кімнаті самі, панна Зося і закопилила губку. — І нема красивих меблів. А на підлозі треба, щоб лежали килими і хутра… У вас є кукли? — поцікавилася вона в Юриної сестри. — Ні? Хіба ви будете суфражисткою? В окулярах і синіх панчохах?

Броніслав у гімназії був старший від Юриного брата иа два класи і тому вважав за нижче від себе помічати його присутність в кімнаті. Він всадив вістря меча в щілину між дошками у підлозі, розкопирсав її і, ні до кого не звертаючись, процідив крізь зуби:

— Котрий з кишаків побіжить до батька в кабінет і принесе мені сигару! Мені щось скортіло запалити, я перехвилювався. Що? У вашого батька нема сигар? Мій татко палить тільки гавани, по десять карбованців одна. Він скурює на день штук двадцять і ще, крім того, всіх, хто до нього приходить, частує. А англійських люльок у вашого батька теж нема? Ні, простих цигарок я не палитиму. Вони ж, мабуть, з дешевого тютюну?..

— Хочеш, — запитав Юра в Юзека, — ми підемо на кухню, там наша кицька привела шестеро котенят? Такі манюні-манюні, і тільки вчора почали бачити!

— На кухні хлопи, — пропищав Юзек і напиндючився. — До хлопів не годиться ходити.

— Чому?

— Бо не годиться.

Юра не зрозумів. Помовчали.

— А навесні я все одно втечу у пампаси, — заявив тоді Юра. — Ти знаєш слюсаревого Казимирку? В нього є справжній череп самого Кочубея.

— Кочубей також був хлоп.

— Він був полковник і великий поміщик. Пушкін каже, що «его луга необозримы, там табуны его коней пасутся вольны, нехранимы».

— Все одно, татко казав, що він з хлопів. А хто такий Пушкін?

— Письменник.

— Хлоп?

— Не знаю… Олександр Сергійович. А що таке хлоп?

— Мужик. Помовчали.

— Навесні, — запищав Юзек, — я поступлю до гімназії.

— Ага!

«Я теж», — хотів був вихопитися Юра, але враз спохватився. Йому раптом зовсім перехотілося вступати до гімназії. Він заздро подивився на Юзекову шабельку.

— Гімназисти, — сказав він, — ябедники. Вони, як піймають когось з наших, з Заріччя, зразу ж і б'ють. Паничі! Мамині мазунчики! Карандаші!

— А коли я кінчу гімназію… — запищав був ще Юзек, але Юра його зразу ж перебив: — Вони ябедники! Вони виказують на своїх! І їх не беруть у солдати!

— Але я поступлю до польської гімназії, — погордливо закричав Юзек. — Вона відкривається тут з весни. Там будуть самі шляхтичі!