Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Дурак! — схватився Юра і раптом обома руками ухопився за Юзекову шабельку.
— Віддай! — сіпнувся Юзек убік.
Ремінець зразу ж урвався, і шабелька опинилася в Юри-них руках.
— Віддай! — зарепетував Юзек і затупотів ногами. — Віддай! Вуличний хлопчисько! Хлоп!
— Бий! — залементував і Юра. Шабля змахнулася вгору і впала вниз. З усієї сили Юра потяг піхвами Юзека по спині. — Бий гімназистів!
— Гвалт! Он мне біє!
Але шабля була зовсім не замашна. Юра кинув її геть і загилив Юзека кулаком у вухо. З скаженим зойком Юзек простягся на підлозі. Тоді Юра затопив йому ще в потилицю. Потім копнув ногою під бік. І аж тоді кинувся щодуху навтікача. Мама, пані Бржонковська, Броніслав, Зося, Олег і Маруся вже бігли до кімнати з усіх боків. Юзек лежав на спині і, пацаючи ногами, верещав на цілий світ…
Тікати треба було навсправжки і ховатися так, щоб ніхто не знайшов. Таке місце в Юри було. Він вибіг до коридора, проскочив у сінці біля кухні і мерщій чкурнув по сходах на другий поверх. То були чорні сходи до гімназичного пансіону. Але чорний хід був замкнений і не відкривався майже ніколи. Ключа від нього мав батько і користався інколи, коли бувало пансіонери здіймали раптом шарварок над головою і треба було їх несподівано накрити і посадити у карцер. Ще мав від дверей ключа пансіонський сторож Іван — у нього тут, на площадці, переховувалися лампові стекла, ганчірки, щітки, а також пляшка з горілкою і оселедці в газеті.
Юра забіг на площадку і заховався в найдальший закуток. Було темно, пахло' тасом, пилом і оселедцями. Знизу, з коридора, чулися схвильовані голоси. Пані Бржонковська хвилювалася, Юзек хлипав, мама кликала Юру. Серце Юри колотилося, як чуже. Так йому й треба, противному Юзеку, — але все ж таки було здорово страшно. Що ж тепер мало бути?.. Мама, окликаючи Юру, пройшла до кухні.
— Юрку! — гукнула мама. — Де ти, паршивий хлопчисько! Іди зараз же сюди!
Юра зовсім затиснувся між бідони з гасом. Нафтовим духом било в ніс і боляче різало краєм бідона під ребра. Мама пройшла з кухні назад. І раптом спинилася під площадкою. Юрине серце зовсім перестало існувати.
— Юрок! — сказала мама зовсім тихо, немовби не хотіла, щоб її хтось почув, або немовби їй було відомо, де знаходиться Юра. — Юрок, вилазь, милий! Вони, бог дасть, зараз підуть!
Мама помовчала якийсь час, немов прислухаючись, і пройшла.
Юра заплакав тихо і гірко. Йому було дуже жалко маму і себе. Що ж тепер буде? Ця чортова управителька ще може наробити мамі якоїсь капості. А що, коли вона покличе поліцію? Злість вирувала в Юриних грудях. Проклятий Юзька, задавака! Йому, бачите, діло до Юриної дірки. Аж мама почервоніла! Бідна мама… А Бронька і Зоська? Сигари по десять карбованців, двадцять штук, і всіх гостей частувати! Кукли їй, бачите, не вистачає! Паничі! Мазунчики! Дураки! Юра ще їм покаже! Нехай начуваються! «Дірка на черевику»!..
Лють кублилася Юрі в грудях, і всидіти на місці було несила.
Юра виповз з-поза бідонів і тихо поплазував по сходах униз. У кухні на столі стояла мамина робоча корзиночка — гачки до в'язання, наперсток, нитки, голки і ножиці. Юра взяв ножиці. Тоді тихо, навшпиньках, крадькома посунувся до передпокою.
І в передпокої, і в коридорі було тихо. Голоси приглушено гули аж з їдальні. У смерку Юра намацав вішалку. От і пальто. Довге — Броньчине, коротенька кофточка з буфами — Зосьчина. Ага, от і Юзека бекешка. Ножиці тихо схлипнули і застогнали. Нехай знає дірку на черевику, задавака! Гімназист! Одну секунду Юра завагався. Тоді клацнув ножицями кілька разів і пообрізав і пані Бржонковській на шубці ґудзики. Нехай не приходить, мармиза! Учительство, бачите, злиденно проживає. Шубку варто було б суціль покремсати!..
Раптом голоси з їдальні ударили в передпокій дзвінко і гучно — то відчинили двері до коридора. Ножиці брязнули долі, і Юру здуло, мов вітром попіл. За півхвилини він був уже знову за бідонами, на площадці нагорі. Голоси прямували по коридору у передпокій. Ага, значить, Бржонковські вже йдуть! Не дочекалися й свого фаетона, щоб він вам по дорозі обломився! Постривайте, постривайте, не таке ще вам буде! Он Юра як покличе усіх своїх, як гукне Сьомку, Васька, Казимирку, Васютку, Федька, — вони їм ще пустять червоного півня. Того, що гуляє і по губернії. Сатрапи!
Юрі чути, як мама тихо і лагідно все ще перепрошує за нього. Але що це? Що це гуде? Та ж то батьків голос. Він вже повернув з гімназії! Він гуде, бубонить, хвилюється. О, він перепрошує теж! Юрине серце млосно стискається. Що він наробив! Таж зараз…