Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Федір розумів; йому оголошено війну. В умовах, у яких він опинився, приймати виклик Керка було непросто. Дуже нерівні були сили. Один проти розвідки цілої держави. Що він міг їм протиставити? Яку зброю обрати, щоб мати хоч якусь надію на успіх? Коли «створювали підпілля БСВ в таборах Баварії, коли налагоджували зв'язки в Дахау і Заксенхаузені, перед ними була мета: боротьба проти фашизму. Там вони стояли пліч-о-пліч, тисячі, десятки, сотні тисяч борців, а тут він один як палець. У нього є два шляхи. Перший — смерть. Прийняти її гідно він готовий, проте зробити це ніколи не пізно. Зрештою, це принесе звільнення лише йому. Закінчиться його душевна мука, фізичні страждання, і все. Та чи буде від того користь? І кому? В таборах, під гестапівськими кулями вони вмирали з думкою, що справу, за яку віддано життя, понесуть далі товариші, побратими. Тут він може сподіватися лише на свої сили, яких стає все менше й менше. Проте це не причина для того, щоб скласти руки й сидіти на утриманні американських спецслужб. По тривалих роздумах дійшов висновку: боротись, але тактику боротьби треба змінити. Неприйняття того, що від тебе вимагає Керк, зрештою, приведе до того, що генерал зневіриться в успіху свого експерименту й просто знищить тебе. Треба час від часу давати їм зрозуміти, що їхні зусилля немарні. Це дасть змогу виграти час, а він тобі потрібен, щоб зв'язатися з Плісейсом, налагодити коні акти з радянською стороною і бути корисним Батьківщині. Це єдине, задля чого варто жити й боротися. Треба діяти, але як, коли тебе замкнули в оцих стінах.
Ніч минала, а бажаний сон не приходив. Федір лежав горілиць і дивився в стелю. Чорна й важка, вона була схожа на віко труни. Думки про смерть приходили не вперше, проте він відганяв їх геть. Смерть — зрада всього того, у що вірив, чим жив. Безглуздо пройти сім кіл пекла і на передостанньому кроці впасти мертвим. Ні, він обирає боротьбу! Коли Зепп переправить папери Кьоніга, перший крок до встановлення контактів буде зроблено. Ніколи не думав, що йому, хто вс? життя мріяв про мирну професію педагога, доведеться самотужки опановувати професію розвідника. Для пильного ока навіть тут, у цьому вовчому лігві, часом спливає така цінна інформація, що коли б її мали представники Радянської військової адміністрації, політика союзних інституцій у післявоєнній Європі багато в чому була б іншою. Вже це одне варте зусиль. А коли Керк матиме тебе за свого, ця інформація може бути набагато повнішою.
За довгі безсонні ночі стеля була вивчена до найдрібніших деталей, і зараз він дивився на неї, як дивляться на листки нотатника, де лише тобі одному знайомими ієрогліфами зашифровано події життя. Он той сучок з темною серцевиною вже двічі був свідком нападів хвороби. Хвороба у нього важка, а справжніх лікарів Керк не підпускає. Приставив наглядати за ним Шольтена. Чому? Адже в нього є свої американські лікарі. Щось за цим стоїть, а що? Адже Шольтен не лікує, він з'являється біля нього лише під час серцевих нападів, а потім знову невідомо куди зникає…
Нараз за дверима почулися непевні кроки, а ще за якусь мить, не постукавши, увійшла Патриція. Короткий, вище колін, махровий халатик, у руці пляшка з джином, волосся розсипалося по плечах, очі блищать хмільним блиском.
— Не спиш?
Федір не відповів. Ці нічні відвідини були йому неприємні.
— Не спиш, я знаю… — Патриція сіла на постіль, умостилася в ногах у Федора, не питаючи на те згоди. — І чого тобі не спиться? Дивно, Тедді… Адже все ніби гаразд. Шеф тобі вірить…
— Ти прийшла про це мені сказати? — наїжився Федір.
— Хочеш ковтнути? — вона простягла йому пляшку. — Ну, як знаєш… А я не можу без джину — душа горить… Так чого не спиться, любий, га?
— А тобі?
— Ну, я… Я не звикла по ночах спати. Професія нагадує про себе. Видно, старію… Кажуть, те, що в молодості насолода, в старості обертається болем…
— Тобі про старість рано думати. Молода, гарна. Тобі доброго чоловіка і дітей купу, а ти…
— А що я, Тедді, що?!
— П'єш… Нудьгуєш…
— Це все тому, що ти мене не любиш, — гірко посміхнулась Пат. — Полюби мене… Хіба я не гарна, поглянь…
Вона рвучко підвелася. Халатик упав на підлогу. Пат стояла перед ним зовсім гола. Стояла й усміхалася так, ніби нічого особливо не сталося, ніби все життя вона стояла перед ним у такому вигляді.