Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— Не розумію…
— Зрозумієте! Я відсторонюю вас од виконання обов'язків начальника карного розшуку! Можете оскаржити моє рішення, але воно остаточне!
— За що? — спантеличено глянув на Максименка зблідлий Марчук.
— Ваші самочинні дії, не погоджені аж ніяк з загальним планом, який виконує майор Сокрута, спричинили — вже тричі! — до грубих провалів успішного виконання плану. Життя Сокрути в небезпеці, ви це розумієте? Я повинен негайно вернути його…
Сокрута в цей час був дуже близько: на Гончарівці. Перш ніж дістатись до схрону Хмари, він зайшов на явочну квартиру, вказану Митрофаном Диким.
Зустрівшись, з людьми Дикого, Тарас вирішив уночі потай пробратися до міста і провідати дружину з сином. Адже вони були зовсім недалеко, і спокуса була надто велика. Не знав Тарас, що Дикий наказав своїм людям пильнувати за ним, не зводити з нього очей, не знав, якої жорстокої помилки припускається, порушуючи закон конспірації.
Зіна довго не відчиняла, коли він обережно постукав у двері напівзабутої вже кімнати, де вони прожили два зимових місяці. Врешті, очевидно, прокинулась і стиха спитала:
— Хто?
— Я, Зінонько… Хутчіш одчини, це я!
— Тарасику! — припала до нього Зіна, не вірячи, що він повернувся. — Вже назавжди? Ой, який ти бородатий!
— Я на одну хвильку, — мовив Тарас, цілуючи дружину. — Лише гляну на вас і піду… Тепер вже не надовго, тижнів на два… Забіг побачити вас, сил набратися…
Вона засвітила лампу, але Тарас прикрив її газетою: ще Кім прокинеться! Дивився на Зіну і очей не міг одвести од її просвітленого радістю зустрічі обличчя. Зіна по-своєму зрозуміла його погляд:
— Я що, змарніла?
— Ні, що ти! Вродливішою стала… Як Максименко, допомагає вам?
— Хотів переселити нас до гуртожитка біля управління, та я відмовилась, вже тут якось звикла…
— Кім не хворіє? — Тарас підійшов до ліжка, де спав син, погладив обережно його по голівці. — Богатир росте! Ну, от і все. Пішов я. Прощавайте!
Він міцно обійняв дружину. Відчув, як плечі її стиха здригнулись.
— Е-е-е, знав би, що очі в тебе на мокрому місці, то й не забігав би, — з докором сказав він. — Заспокойся, Зінонько. Вже незабаром будемо разом, більше ж чекала!
Короткої цієї зустрічі йому було досить, щоб воскресли в ньому сили, щоб обновилась його душа, яку так довго гнітило вороже оточення.
Вертаючись назад до Гончарівки, Тарас не помітив, як од будинку, де жила Зіна, непомітно відділилась сторожка людська тінь і зникла в пітьмі.
Він не знав, що його вистежили…
Митрофан Дикий, якому доповіли про нічну подорож Колиби до міста, про короткочасні гостини в будиночку на околиці міста, звелів перевірити досконало, з ким він зустрічався вночі. Один з бандитів, розпитавши сусідів про жінку і хлопчика, що мешкали в кімнатці знедавна, приїхавши з півдня України, доповів Дикому все, що розвідав.
Наступної ночі бандити прийшли на вказану адресу.
— Одчиняй, міліція! — наказали Зіні, котра допитувалась, що за гості прибули так пізно.
Зіна одчинила, і до кімнати зайшли четверо чоловік у міліцейській формі. Наказали розбудити сина і одягтися.
— Куди це? — стурбувалась не на жарт Зіна.
— В управління.
— Чого?
— Начальник так зажадав…
— Максименко?
— Еге ж, Максименко! — ствердив чоловік у формі сержанта.
— Чого ж серед ночі? — зовсім розгубилася Зіна.
— Начальству видніше, — буркнув сержант. — Щось там трапилось… З вашим чоловіком…
— З яким чоловіком? У мене немає ніякого чоловіка! — Зіна почала підозрювати щось лихе. — Може, ви щось переплутали?
— Нічого не переплутали! Ви Колиба?
— Ні. Я Зінаїда Сокрута, отже, ви помилились.
— Тим гірше, що Сокрута, — грубо штовхнув її бандит. — Не вичуховуйся, панянко, бо нам ніколи… Розберемось, дасть бог, Колиба ти чи Сокрута…
Він дав знак своїм, і ті накинулись на неї, зв'язали, затуливши рота ганчіркою. Кімові теж затулили рот, бо, побачивши, як зле діють дядьки, він верескнув щосили.
Поспіхом вивели їх у двір, де стояв німецький з заштореними віконцями «оппель капітан», штовхнули в кабіну і кудись повезли.
Герасим
Тарас здивувався, коли йому доповіли, що Хмара не бажає, одразу ж по прибутті, його прийняти. Він сидів у приймальні біля бункера, в котрому розташований був штаб провідника.
Входили і виходили люди. На нього, здавалось, ніхто не звертав уваги. Мимо прошмигнула Софія, зловтішно зиркнувши на Тараса.