Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— Ні, ти покажи, — напосілась Рада. — Не бандит, а кіноартист, справді… Покажи, може, й Сашко такого ж розшукує…
— Кажу ж, не варто, — невдоволено зиркнув на неї Чернуха.
— А чому? Цікаво глянути, — простягнув руку Басенко.
— Банальний тип, — хмуро мовив Чернуха, дістаючи фотокартку. — Трішки вродлива мармиза та й годі… А Раді, бач, як в око впав…
Басенко уважно подивився на фотокартку, і ледь не скрикнув. Цього чоловіка він двічі бачив в управлінні ще взимку. В супроводі Максименка. Незадовго перед розформуванням їхньої таємничої «десятки»…
— Мужнє, вольове обличчя, — стримано мовив він і допитливо подивився на Чернуху. — Бандерівець?
— Рецидивіст, — відповів Чернуха. — Може, колись мелькне десь близко, то просигналізуйте…
— Авжеж, — пообіцяв Басенко. — Ти надовго в справах?
— Завтра назад, — сховав Чернуха фото. — Я ж не в справах, а до неї, — кивнув на Раду. — Гнівається вона, що зрідка зазираю… Але ж ти розумієш: служба!
— Чого ж не розуміти! — розважливо мовив Басенко. — В одному колесі крутимось… Через мене он скільки горя сьорбнула моя ясочка!
Мальва сиділа мовчки. Чернуха був чимось їй неприємний. Терпіла лише тому, що в нього була закохана її найближча подруга. Чим він міг подобатись їй? Самовпевнений, зарозумілий. Погляд якийсь скаламучений, лихоманний. Уникає дивитись прямо в очі. А може, він таки і бовкнув де про від'їзд Сашка? Боїться тепер зізнатися після всього. Приїхав, «ощасливив» дурненьку Раду. Тиняється бозна-де, а потім — привіт, незабутня моя! Ще й ночувати, чого доброго, залишиться…
Чернуха, проте, трохи порозмовлявши, швидко розпрощався. Рада пішла провести його.
«Підозрілий старший лейтенант, — роздумував про нього Басенко. — Нащо йому було показувати Раді оту фотографію?..»
Наступного дня Басенко сидів у кабінеті Максименка і розповідав йому про свої сумніви, котрі виникли у нього після знайомства з старшим лейтенантом Чернухою.
— Він цікавився чоловіком, з яким я вас бачив в управлінні взимку. Блакитноокий капітан міліції… Не знаю, нащо це йому… Сказав, що на фотокартці рецидивіст, котрого вони розшукують…
— Дивно! — наморщив лоб Максименко. — Дійсно, нащо йому? Кажеш, що він з Ровенщини? Іван Чернуха? Зробимо запит…
Він подзвонив до Марчука і попрохав, щоб той надіслав до нього свою техсекретарку Раду Волосюк.
Рада зайшла, трохи стурбована викликом, до начальника управління. Максименко тактовно розпитав дівчину про взаємини з Чернухою, поцікавився, як часто вони зустрічаються.
Дівчина, нітрохи не криючись, розповіла про своє кохання, про службову заклопотаність Чернухи, із-за якої він так мало приділяє їй, Раді, уваги, про те, що хотіла б бути йому за дружину і мати од нього дітей, але він з одруженням чомусь не поспішає. Не втаїла і смішного підозріння подруги, що в свій час про Басенкове відрядження міг комусь обмовитись саме він…
— Пригадайте, чи не цікавився він деталями вашої роботи? — спитав Максименко, співчутливо вислухавши її щиросерду сповідь.
— Які ж у мене деталі? — усміхнулась Рада. — Друкую і все…
— А що саме друкуєте, не цікавився? Про новини в управлінні не розпитував?
Рада здивовано дивилася на Максименка, не розуміючи необхідність такої бесіди. Невже він у чомусь підозрює Івана? Адже його, якщо й можна підозрювати, то тільки в байдужості, черствому ставленні до неї.
— Ну, в такому плані… у нас так, а у вас що, — розгублено відповіла Рада, — розмови бували.
— І ви часто розказували йому, що у нас? — з притиском останніх слів спитав Максименко.
— Бувало, що й розказувала, — тихо зізналась дівчина. — А хіба що? Адже він теж міліціонер! Я вже, звісно, не пригадую, що саме йому розповідала, але особливо і не крилася… Він же свій! В одній системі працюємо! Та ось він прийде, я скажу, аби він зайшов до вас та й сам пояснив усе чисто…
— Ні, про нашу з вами розмову йому знати абсолютно не треба, — попередив Максименко. — Не говоріть йому нічого! Якщо взагалі він найближчим часом з'явиться у вас…
— Чого не знаю, того не знаю, — сумно усміхнулась дівчина. — Він дуже зрідка навідується, ніколи не попереджає, коли саме чекати в гості…
— Надалі ви поводьтесь обережненько зі своїм гостем, — порадив Максименко, а помітивши здивування в її очах, трохи заспокоїв: — У нас до нього ніяких претензій немає, але ви більш розумно вирішуйте свою особисту долю…
Опівдні з Ровно надійшло повідомлення: старший лейтенант Іван Чернуха в особовому складі обласного управління міліції не значиться.