Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
Вона ніколи не сподівалась, що Іван з'явиться саме сьогодні. Сиділа біля дзеркала, видивлялась зморшки, хоч їх ще не було на її виточенім обличчі з східним розрізом палаючих очей. Почувся стукіт у двері, і вона аж принишкла вся: упізнала. Одчинила і стала осторонь, а Іван, зайшовши, здивувався, що одразу не потрапив в її обійми.
— Є хто дома? — хрипким басом запитав, наче не наважувався ступити далі ні кроку. — Чи двері вже й самі одчиняються, як в тій казці?
— Проходь, Іване, — стримано озвалась Рада. — Ти, як завжди, не надовго?..
— Вгадала, — сказав він, намагаючись розгледіти її в присмерку коридорчика. — Щось ти не дуже гостинна сьогодні… Одчиняєш, а сама ховаєшся…
— Як не надовго, то можеш одразу ж і прощатись, — сказала Рада, причиняючи двері. — Хай вже сусіди побачать, що гість і хвилинки не затримався…
— Що з тобою, дорога моя? — спробував пригорнути Чернуха дівчину, що завжди виявляла неабияку радість при зустрічі.
— А те, дорогий мій, — в тон йому мовила Рада, — що ніжності твоєї вистачає лише до постелі… Далі як зникаєш, то хоч розшук оголошуй…
— І як, оголосила вже? — зняв Чернуха кашкета і хотів було повісити його на вішалку, та рука мимоволі затрималась. Розгублено спитав: — А це чий одяг? Квартирантів маєтних придбала?
— Мальва живе у мене, — пояснила Рада. — До неї Сашко приїхав, це їхні речі.
— Дарма квартирантами обзавелась, — невдоволено буркнув Чернуха. — Мабуть, я невчасно зайшов до тебе…
— Невчасно, — підтвердила Рада. — Вони мають з хвилини на хвилину повернутися… На ночівлю сьогодні, вибач, не розраховуй…
— О-о, які ми стали незалежні! — вигукнув Чернуха. — Може, і полюбовничком розжилася за мою відсутність?
— Може! — з викликом відповіла Рада. — Сідай посидь, чаєм почастую…
— Ну, не гнівись, дорога моя, — спробував Чернуха вгамувати її дратівливий настрій. — Не можна, то й не можна… Не турбуйся, я у друзів переночую…
«Чужий, зовсім чужий, — тужило Радине серце. — Навіть не гляне як слід, з ніжністю, турботливістю… Бо хто я йому? Полюбовниця на час відряджень… Скільки в нього таких, як я?»
Їй хотілось кинутись йому на груди, розридатись, поскаржитись на свою самотність, але вона сиділа незрушно, кусаючи губи.
— Ну, як живеш? — спитала, аби не мовчати.
— Слідами хижими блукаю, собі ні хвилиночки не належу, — якось нейтрально, мов завчено, мовив Чернуха. — Служба!
— Так вже й не належиш? — докірливо глянула на нього. — Особливої перевтоми не видно…
— Ревнуєш? — зиркнув Чернуха, грайливо звівши густі брови. — До служби ревнуєш?
— Ні, мені все байдуже, Іване, — тихо відповіла Рада. — Живи собі, як знаєш… Тільки між нами більш не буде так, як було… Годі вже! Я не дівчисько, мені вже двадцять п'ятий…
— Ветха бабусенька, — усміхнувся він. — Я тебе розумію… Дівці під вінець забаглося… А коли мені службою заборонено під вінець, як накажеш бути?
— Нема такої служби, — заперечила Рада, трохи здивувавшись, що він одразу ж розгадав її стриманість.
— Ага-а, — зневажливо промимрив Чернуха, — ти знедавна стала прихильницею кохання, затвердженого казенною печаткою… Хто ж бо тебе так виховав гарненько?
— Нічого ти не розумієш, Іване, — з серцем відповіла Рада, в голосі її забриніла сльоза. — Питимеш чай?