Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— То і він, паскудина, з тобою? — підступив до Тараса Хмара, люто зиркаючи на нього посоловілими очима.
— Він сам по собі запроданець, — спокійно мовив Тарас, — знав би я раніше — пристрелив би його на місці…
Хмара сплюнув.
— Ну й штучка ти, Колибо чи як тебе там! Кинь ламать комедію! Помилування од мене не жди… Єдиний свідок, котрий міг підтвердить твою вірність, не озветься… Немає Стрибунця… Моя розвідка донесла, що скрізь, де ти пройшов, навколо схронів війська групуються… Оточені боївки! Ти їх видав і розплатишся за це!
— Блекоти ви од страху всі пооб'їдалися, — сказав Тарас. — Василю, — звернувся він до Тетері, — скажи ж ти хоч слово! Хіба й ти мені не віриш?
— Та хто я тут? — махнув рукою Тетеря. — Це ж не в церкві, де старостував… Чи вірю тобі? Чого ж тоді арештувати мене невдовзі мали? Точні відомості! Ти мене розкрив? Хіба я знаю!
— Ну, трясогузи нещасні, — зціпив зуби Тарас. — Оділлється вам моя крівця, коли пустите… Приречені ви з такими слідчими, як ото Митрофан… Він з усіх вам ворогів наробить…
— Відповідай, чого вночі приходив до неї, — підступив до нього Дикий. — Ось до неї, Зінаїди Сокрути, як вона назвалася… То ти також Сокрута? Вона й Максименка знає… Він твій шеф чи як?
— Тьху, дурню! — плюнув йому межі очі Тарас. — Зовсім вже сказився, бо таке верзеш…
На нього накинулись кілька бандитів, збили з ніг, люто били ногами. Тарас втратив свідомість. Зіна зомліла, побачивши його закривавленого, понівеченого. Тараса винесли.
— Хочеш порятувати його? — спитав Митрофан, хлюпнувши Зіні в лице холодної води. — Розкажи все…
— Нічого я не знаю, — простогнала Зіна.
— Тоді приступайте, — розпорядився Дикий. — Мадам бажає манікюр…
Дикий крик виповнив підземелля, але Тарас вже не чув його.
Отямився він у брудній калюжі серед якогось осклизлого, смердючого льоху. Поворухнув руками і ногами. Підвівся, але боляче вдарився тім'ям об низьку стелю. «Гаспидська яма, — подумав з серцем, — може, з неї хоч який вихід є?» Старанно обмацав стелю, знайшов отвір з важкою лядою. «Могила, кам'яний мішок!» — безсило опустив руки. Боліли груди, щось клекотало в горлі, сплюнув, відчувши присмак крові. «Ногами били, звірюки, — згадав він. — Як же Зіна? Як вона, бідолашна? Чи вдалося Герасиму пробитись до своїх і порятувати Кіма?»
Тарас проклинав себе за той необачний крок — відвідини дружини й сина. «Нащо пішов? Бач, як вийшло тепер. Не сподівався? Думав, все буде йти гладесенько… Втратив пильність… Та й взагалі чи вартий той Жовтобрюхів скарб життів Зіни, Кіма і, може, Герасима? Не треба було вертатися сюди… Все одно Василь Тетеря нічого не сказав би… Гелена застерігала… І її застереження зневажив. Самовпевненим став… Максименко радив не йти… Передчував старий товариш. Пробач, що випрохав дозвіл на продовження завдання. Тепер і ти будеш каратися, що не настояв на своєму!»
Тихо дзенькнув замок на ляді, відтак вона трохи прочинилася.
— Отямився? — озвався до Тараса чийсь голос.
— Еге ж, — непевно відповів Тарас.
— Здорово вони тебе! — продовжив невідомий. — Думав, що й не оклигаєш, аж чую — вовтузишся ти… У мене до тебе ділова пропозиція. Я вартую тебе, через півгодини зміняють мене… Пропоную тобі втекти… Тільки обіцяй, що твої помилують мене…
— Не патякай, — обірвав його Тарас. — Підіслали отак випитать?
— Чесне! — перехрестився бандит. — Я з тобою. Давно бачу, що наша справа на ладан диха… Давно я хотів дременути, та боявся, що там не приймуть, а свої помстяться…
— Чого ж не пішов, коли оголошений був строк амністії? — недовірливо запитав Тарас.
— Боявся, кажу! А тепер мені все одно, чи так чи інак — кінець… То спробую тебе порятувати, може, мені й зарахується…
— А де та жінка? Знаєш? — спитав Тарас.
— Немає її, — пошепки мовив бандит.
— А де ж?
— Убили її, — глухо мовив бандит, — катували після тебе, а потім і вбили… Митрофан Дикий обойму розрядив…
— Точно?
— А то як? Сам виносив…
Тарас, нітрохи не криючись, заридав важким чоловічим риданням. Прощавай, Зіно! Прощавай і прости! Як же тепер жити, знаючи, що сам накликав на тебе цих звірів?
— Пішли! — мовив до бандита. — Зброю, крім гвинтівки, маєш?
— Кинджал! — сказав бандит. Це був юнак років вісімнадцяти.
— Як же тебе занесло в цю зграю? — спитав Тарас.
— Довго розказувати, — журно махнув хлопець рукою. — Із-за дівчини. Вийшла вона заміж за сержанта-прикордонника. Ну й вирішив помститись.