Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— Давай, якщо не шкода, — буркнув Чернуха, міркуючи щось своє. — У тебе як з зоровою пам'яттю? — несподівано запитав він.
— З якою? — не зрозуміла Рада.
— Ну, ти б змогла упізнати чоловіка по фотокартці, коли б десь його раніше бачила? — пояснив Чернуха. — Приміром, ось цього красеня, — він дістав з кишені фотокартку і подав її Раді.
Це була фотокартка Сокрути. Дикий, вручаючи її Чернусі, звелів обережно підсунути «міліцейській хвойді». Може, вона будь-коли бачила його в управлінні…
— Дійсно, красень, — роздивляючись фотографію, сказала Рада. — Як артист… Ні, ніколи не бачила… Такого мужчину я б запам'ятала… А нащо це тобі, Іване?
— Бандит, — коротко відповів Чернуха. — Хитрий і підступний. Вже півроку слідами його никаєм, а піймати — дзузьки!
— Ніколи б не могла подумати, що можуть бути такі вродливі бандити, — зауважила Рада. — От і знай, хто є хто… Такий підійде, то й гадки не матимеш, що справжня небезпека поруч…
— Поміж них є ще й які легені! — іронічно мовив Чернуха.
Рада глянула на нього. Квадратний лоб, видовжене підборіддя, вузькі очі, густі, мов вугіллям мальовані, брови. Не красень, а чому ж тоді щемить її серце, ледь побачить його? Що за диво — кохання! Чернуха здавався їй встократ милішим од того вродливого чоловіка, фотокартку котрого тримала. Може, це лиш тому, що знала вже достеменно, що той — бандит?
— Ти не злякаєшся, Іване? — спитала Рада, повертаючи йому фотокартку.
Він допитливо звів догори густі брови.
— Злякаюсь? — спитав здивовано. — Кажи, може, й злякаюсь…
— У нас буде дитина, — мовила вона пошепки.
І сама не знала, нащо вигадала таке. Захотілось перевірити його, побачити, як він зреагує на цю звістку.
— Правда?! — Чернуха закам'янів. Потім театрально підхопився і пригорнув її до грудей. Обціловував зашаріле її лице, котре вона соромливо ховала, аби він не запомітив, що сказала вона неправду. Сльози текли їй з очей, і він, певне, відчув їх солоний смак, бо сказав з удаваним докором: — Чого ж бо плачеш, дурненька? Все буде гаразд… Незабаром дещо зміниться моя служба, і я заберу тебе з дитям… А поки що доведеться потерпіти…
— Потерплю, — сказала Рада, витираючи несподівані сльози. — Натерпілася я вже, Іване… — вона відчула якусь фальш в його голосі.
Почувся стукіт у двері, і до кімнати зайшли Мальва з Сашком. Побачивши гостя, вони нерішуче зупинились.
— З'явились, гуляки, — озвалась Рада. — Де ж так довго?
— В кіно, — роззираючись на Чернуху, мовила Мальва. — Ти теж не нудьгувала, бачу… Гостя файного маєш?
— Це Іван, — представила Чернуху Рада. — Проїздом, як завжди…
Басенко міцно потис йому руку.
— Колега? Тим більш приємно. Сашко, — усміхнувся він.
— То вже повернувся врешті? — спитав Чернуха.
— Еге ж, з кіно, — мовив Сашко.
— А звідти? — непевно махнув рукою Чернуха.
— Звідки? — здивовано глянув на нього Басенко.
— Тебе ж, здається, кудись далеко відряджали, — зам'явся Чернуха, збагнувши, що бовкнув зайвого. — Чував колись…
— А-а, — примружив очі Басенко, вивчаючи обличчя колеги, — то в Бердянськ на стажування надсилали… Вернувся і вже давно…
— Уяви, Іване, — мовила Рада, готуючи чай, — Мальва колись підозрювала, що хтось з нас проговорився десь про майбутнє відрядження Сашка. Адже знали тільки вони двоє та ми двоє… Хто ж із нас язикатим виявився? Адже Мальвині батьки стали жертвою бандитів із-за Сашкового відрядження… Дуже їм хотілось знати, куди він поїхав…
— Так, так, я чув про ваше горе, — співчутливо кивнув Чернуха Мальві. — Хто б міг знати, що таке скоїться? Та й ви ледь з їхніх лапищ вирвались? Мій язик, якщо серйозно, тут ні до чого… Адже я служу надто далеко! Бодай би і патякав у своїм гурті щось про лейтенанта Басенка, то моє базікання прилинуло б сюди заледве через рік… Може, інформація вислизнула безпосередньо з управління?
Сіли до столу. Чернуха сьорбав гарячий чай, відчуваючи на собі оцінювальний погляд Басенка.
— Де служиш? — спитав Сашко.
— На Ровенщині…
— Парко у вас?
— Тихше, ніж тут… У нас вже майже порядок, — мовив Чернуха. — Ми не панькаємось особливо… Більшість прийшли з повинною…
— Еге ж, з повинною, — з сумнівом мовила Рада. — А за цим бандюгою вродливим аж сюди придибуляв! Ось покажи їм фотокартку, хай і вони пильно глянуть, які бандити на світі бувають.
— Не варто, — поспішно мовив Чернуха, думаючи, як перевести розмову на інше. — Гарне кіно дивились?