Чужинець в Олондрії (ЛП)
- Автор: Саматар София
- Серия: Олондрія #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: mirabel.lv
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чужинець в Олондрії (ЛП)». Краткое содержание книги:
У відчаї Джевік шукає допомоги в жерців олондрійських релігій, однак швидко стає пішаком у боротьбі між двома найпотужнішими культами імперії. І хоч країна стоїть на порозі війни, йому доводиться протистояти привиду й дізнаватися історію дівчини, аби отримати хоч якийсь шанс стати вільним, звільнивши заразом і її. Це випробування кидає виклик його розумінню мистецтва й життя, батьківщини й вигнання, а також того, де проходять межі того «спокусливого некромантства», яким є для нього читання.
—❖ ♦ ❖—
Нагороди та номінації: Nebula Award Nominee for Best Novel (2013), Locus Award Nominee for Best First Novel (2014), World Fantasy Award for Best Novel (2014), IAFA William L. Crawford Fantasy Award (2014), British Fantasy Award for Best Fantasy Novel (the Robert Holdstock Award) (2014)
Раптом вона попрохала:
— Розкажи мені про свій острів.
— Про острів? — Її запитання було таким несподіваним, що я затнувся.
— Так. Що ви їсте. Які у вас домівки. — Вона щось рахувала на пальцях, не дивлячись на мене. — Хто ваші правителі. Як у вас називаються пори року. Як ви танцюєте. Про все. Розкажи мені все.
— Мій острів називається Тінімавет.
— Продовжуй.
— Ми — фермери й рибалки, в основній своїй масі. Дехто з нас вирощує чай. Щоб стати збирачем чаю, спершу ти маєш довести, що твої руки ніжні, як квіти. З огляду на це така робота зазвичай дістається молодим дівчатам…
Я замовк. Вона закрила обличчя руками; плечі їй здригалися.
За мить нахилилася до своєї скриньки для письма. Вийняла хусточку, витерла очі, тоді, зім'явши, поклала хусточку назад поміж книг і паперів.
На мене так і не дивилася. Її профіль виглядав, наче мокрий плід зі знятою шкіркою.
— Пробач, — сказала вона.
— Ні… Це…
Вона піднесла руку, обриваючи мої слова.
— Неприпустимо, — промовила. — Це неприпустимо, і нема мені виправдання. Дозволь запитати — скільки тобі років?
— Двадцять два.
— Двадцять два. — Вона дивилася на мене, і її очі були мокрі й зелені, як селадон. — Ти дуже молодий. Гадаю, ти ще нічого не встиг побудувати?
Я подумав про своє життя: навчання, подорож, ангел. І заперечливо похитав головою.
— Ні, — прошепотіла вона. — Я так і думала, що ні. Будувати — це небезпечно. Як тільки ти щось побудував, — щось таке, в що вклав усю свою пристрасть і волю, — воно стає для тебе ціннішим, ніж власне щастя. І ти не розумієш цього, поки будуєш. Отак ти створюєш мучеництво — щось таке, що пізніше змусить тебе страждати. — Вона посунулася по траві, змінивши позу, і обсмикнула спідницю. — Дехто скаже, що мучеництво — моє призначення, — стиха продовжила. — І це правда, або частково правда. В мене ніколи не було шовкової сукні. Відколи мені сповнилося одинадцять років, увесь свій одяг я шию собі сама. Навіть няні не дозволялося мені допомогти. Бачив би ти, що то був за одяг — спідниці криві, пахви провисають або надто тісні… Та ніхто не сміявся. Вони не сміялися, бо боялися. Боялися мого батька і Телкана. І для мене це було ще гірше. Почувалася ще самотнішою…
Вона накрутила на палець ланцюжок, що був у неї на шиї. — Я нічого про це не знаю, — прошепотіла. — Про все те, що відкидаю. Про ті речі, що заборонені Каменем. Ошатний одяг, танці, вино, пору паління вогнищ. Мені невідомо, що таке бал. Я ніколи не бувала ніде, окрім Бібліотеки Бейна. Ой ні — одного разу я побувала в Долині. Лише раз! Їздила до міста Елюет, де помер мій дід. Мені тоді було тринадцять, і я була така перелякана! Така перелякана, що майже не пам'ятаю, як воно — їхати повозом, як виглядала країна. Нам довелося випорожнюватися в траву — це мене жахало! І відтоді — ніколи. В мене немає коштовностей, окрім намиста, залишеного мені мамою. Та я ніколи не носила його, Джевіку, — ніколи. І тепер ти запитаєш: що це означає? Що я побудувала? Якщо я ніколи нічого не вирішувала… якщо я лише погоджувалася з тим, що вирішували за мене…
Я похитав головою, але вона схопила мене за зап'ясток і сильно стиснула його, двічі.
— Не прикидайся.
І відпустила мене. Кров прилила мені до зап'ястка; він пульсував.
— Висновок Ури! — гукнула вона з різким сміхом. Її очі знову наповнилися сльозами. — Батько був правий. Це дурниці. Я тільки думала, що маю щось своє… Я ніколи не бувала на морі. Я ніколи не бувала в чужоземній країні. Я тільки читала про них. І вже ніколи нікуди не поїду. Ти чуєш мене? Я ніколи нікуди не поїду. Але я дещо побудувала. Ти… ти… — Вона, тремтячи, вказала на мене. Її гнів вразив мене. — Де ти вивчив олондрійську мову? — крикнула у нестямі.
— Олондрійську? Вдома. В мене був вихователь.
Я наче водою її облив — так вона зреагувала. На мить завмерла; тоді схопила свою скриньку і встала.
— Тіалон!
Вона швидко пішла геть по зарошеній траві. І не прийшла до мене ні наступного дня, ні опісля.
Час тягнувся в Домах одноманітний, як клубок вовни. Я був знаний під ім'ям Острів'янин і являв собою майже зразкового пацієнта. Їв те, що давали. Ходив на обов'язкові прогулянки. Доглядачам я подобався, як, власне, і пацієнтам: якось чоловік з пошрамованою головою дав мені пізньоцвіт.
І це все, що стосується днів; але ночі, ночі… Нам часто кажуть, що сон є сестрою смерті; для мого привида сон був радше дверним отвором за шовковою завісою. Вона відсувала цю вуаль пальцем; а я шарпався, немов риба на гачку. Потім блискавка, крики, швидкі кроки доглядальників у коридорі.