Чужинець в Олондрії (ЛП)

Мій компаньйон відкинув капюшон з обличчя.

— О!

Він обернувся до мене й посміхнувся, відслонивши свій ліхтар так, щоб світло розлилося між нами. А тоді простяг мені руку для привітання.

— Мирос Сінидрейський, — представився він. — Вельможа, що впав у немилість, тимчасовий камердинер і рафінований нероба.

Я потис йому руку.

— Джевік Тіомський.

— Іноземець, чи не так? — сказав він, піднімаючи ліхтар і вдивляючись у моє обличчя. — Якийсь ти виснажений. Що вони з тобою робили в тих своїх Домах? Геть замучений.

Я озирнувся.

— Що робили? Замкнули. А ми що, не підемо далі?

Мирос зайшовся голосним сміхом.

— Вай! — лайнувся він. — Дякую, що нагадав мені про мої обов'язки. Легко забути про них у таку ніч, як ця. Гаразд. Передаю тобі офіційне повідомлення: Мейлар, Верховна Жриця Авалеї, вітає тебе і запрошує відвідати її салон.

Я розгубився, не знаючи, як до нього ставитися: оте смішкування, і нечесані кучері, і властиве його манері поєднання обережності й шалапутства… Але його бадьорість була мені такою ж відрадою, як свіжий вітерець на цьому відкритому містку, а жриця Авалеї, наскільки я знав, була ворогом Жерця Каменю.

— Буду радий завітати, — відповів я.

Він поплескав мене по плечу.

— От і чудово. З формальностями покінчено. Нам туди — але не підходь надто близько до краю. Попереджаю: поруччя зроблені, скоріш за все, ще у часи поклоніння молоку, а гримнутися звідси в сад — то кепська пригода.

Ми рушили крізь нічний палац. Перетинали мости, переходили зали, де розфарбовані статуї у світлі Миросового ліхтаря виглядали переляканими, наче ми заставали їх за чимось забороненим, коєним в темряві. Іноді ми надибували вартових, які дрімали собі на сходових прогонах, спираючись на списи, або втомленим кроком ходили за бійницями мурів. Жоден з них не зупинив нас, аби запитати, що ми тут робимо. З деякими з них Мирос обмінювався пакунками або тютюном, а одного разу навіть пляшечкою тейви; але навзамін він отримував, здавалося, стільки ж подарунків, скільки давав, отож ритуал виглядав радше як таємна форма ввічливості, аніж підкуп. Ніч була прохолодна й свіжа, і терасами гуляв вітер — куйовдив мені волосся, розносив пахощі нічних квітів. Поміж вежами, там, де світилися вікна або горіли лампи у підвісних садах, кажани закладали стрункі й точні віражі, видні проти світла. Ми проходили повз стіни плюща, що повнився шерехами, і врешті зайшли у шпичасту вхідну арку. В залах, що лежали за нею, моє почуття напрямку зрадило мене. Лиш одне я знав — що ми минали цілий шерег величезних мовчазних просторів, і тільки світло лампи ковзало фресками й золоченими підлогами.