12 польських есеїв

Придивіться до лиць офіційних совєтських туристів, політиків, партійних діячів, письменників, яким за тридцять. Ці лиця – повні чи худі, красиві чи бридкі, симпатичні чи антипатичні, ті, що належать інтелігентам у котромусь поколінні чи выдвиженцам, енергійні чи безвольні, добродушні чи садистичні – всі вони мають спільне тавро, яке важко висловити. Це, очевидно, не маска, скоріше певний фасад, під яким можна дошукатися пари або й більше нашарувань мармизи. Якась мертвотність у погляді поєднана з бентежно живими очима. Монструозна певність себе й свого, котра за хвилю – о, жах! – може перейти в благальний або нестямний крик. Безтурботні веселощі, що не надто добре приховують тхорячу зачаєність. Постійно напружена увага, настороженість утікача, котрий мусить знати, що діється в нього за спиною. Не так вагомість, як обважнілість. Неприродна постійна готовність до симпатичної усмішки й чиновницька бундючність парвеню. А ще, last but not least, – особливо в партійних сановників і навіть діячів нижчого ранґу – все те, що росіяни називають неперекладним словом пошлость: особлива суміш грубості, нудьги, пересічності. Часом бракує того чи іншого з названих компонентів, але залишається їхній загальний синтетичний вигляд, Gestalt. Ясна річ, ідеться про лице типово совєтське. Саме таке, типово совєтське тавро переважало у новоприбулих в’язнів. Представляли воші всі різновиди совєтської фізіогноміки. Нічого не лишилося в них від музичних, сказати б, контрапунктів і напружень фізіогноміки дореволюційних російських інтелігентів. Не мали вони на собі й розважливої простоти російського простолюду.