12 польських есеїв

Ніч ми перебули в Бутирках, у вузьких камерах, без доступу повітря. Відразу зустрівся тут з приятелем, Владиславом Бронєвським, нас разом арештували в січні 1940 року. Одна з таких частих в СССР дивовижних випадкових зустрічей, які в «Докторі Живаґо» так спантеличують західних критиків. Ми задихались у тій норі, але майже не відчували цього, настільки бурхливим було наше захоплення від виду тих знаків, що свідчили про занепад Царства.

Наступного дня на залізниці нас якнайщільніше запакували до вагонів для худоби, а проте на провєркє двом псам щоразу вдавалося вигородити ще й досить широку смугу для офіцерів НКВД.

У моєму вагоні більшість становили жертви першої від початку війни чистки, з різноманітних проскрипційних списків. Різниця між нами й ними полягала хіба що в зовнішності. Їхні вгодовані лиця ще зберігали марсову пиху (чинность) совєтських урядовців у поєднанні з зацькованими очима. Кого тут лише не було: генерали, депутати Верховного Совєта, знамениті герої-летуни! Академіки, група біохіміків. Група євреїв – керівників московських універмагів, яких посадили вибірково як спекулянтів, у той час як їхні спільники, справдешні росіяни, що обіймали до того ж високі партійні посади – залишились на свободі. Німці – ліві емігранти, між якими я зустрів редактора «Штурму» Вальдена, з котрим познайомився ще у двадцяті роки в Берліні. Польські, литовські офіцери, Ерліх і бундівець з Вільна. Годували нас глевким хлібом й оселедцями, вкритими шаром солі, при дуже скупому постачанні водою, і т. д., й т. д. – речі це відомі, сотні разів описані.

На четвертий день нас висадили в Саратові. Мало не клусом нас погнали до внутрішньої тюрми НКВД, до якої було кілька кілометрів. Змія засапаних доходяг простяглася на добрих кількасот метрів, позаду йшли жінки, обабіч нервово покрикували солдати, а на шляху й на вулицях нечисленні перехожі вдавали, ніби нічого не бачать. Поляки намагалися маневрувати, щоб триматися разом. Ми з Бронєвським підтримували Ерліха, котрий мав щось схоже на серцевий напад. Мій приятель Тадеуш Пейпер, що виявляв уже всі ознаки манії переслідування, сказав мені пошепки: «Бачив твою дружину. Тішся, будете разом…» Про родину я нічого не знав від часу арешту й сподівався найгіршого. Більше мені й не треба було! Моя дружина, така тендітна, прегарна, – в таких нестатках. І хлопець мій, напевно, вже змарнів. Я старався відстати, наблизитись до жінок, щоб спитати: Есть ли тут Ватова, жена польского писателя? Під час цих маневрів до мене долетіли вигуки «Сталін» з лайкою, яку в ті часи ніхто з нас не смів навіть уявити. «Старік Стєклов, – шепнув мені випадковий сусід, – він уже в вагоні отакої». Голос був різкий, мов гавкіт, але не істеричний. За кілька хвилин я опинився біля лихослова. Він ішов широким, бадьорим кроком з самого краю колони, солдат коло нього мовчав, мав лише перелякане, зле, насуплене лице. В’язні з Луб’янки загалом викликали в солдатів і наглядачів не пошану, а особливий острах: вони знали, що хоч би якими нужденними ми були, все ж це еліта, до якої їм зась. Цього разу сміливця, певно, сприйняли за божевільного, що підсилювало їхній традиційний російський страх і повагу до юродівих. Лихослів’я, лайка, прокляття мого принагідного сусіда були монотонні й брутальні, але в цілому вигляд його був разюче вишуканим. Я небагато знав про Стєклова: він був одним із перших сподвижників Леніна, багаторічним редактором «Известий», автором книжок про Чернишсвського, Бакуніна й Добролюбова. Нібито заклопотаний своєю справою, я придивлявся до божевільного – атож, і я так про нього подумав, стільки-бо вже їх надивився. Приглядався я до нього дедалі пильніше, тому що своєю зовнішністю він разюче контрастував з іншими в’язнями. Худий, високий, згорблений, з вузькою, красиво посадженою головою, він мені одразу нагадав старого англійця, вихованця Ітону. Вбраний був чисто й охайно, одяг, хоча й висів на ньому занадто вільно, був добре доглянутим, та й обличчя його було анітрохи не землисте, як у нас усіх, а ніби притрушене попелом. І коли вже від нас, старих в’язнів, він отак відрізнявся, наскільки ж істотнішою була його відмінність від щойно прибулих з волі!