12 польських есеїв
- Автор: Милош Чеслав, Ват Александер
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-19-5
- Переводчик: Роксана Харчук
- Жанр: Критика
Электронная книга - «12 польських есеїв». Краткое содержание книги:
Він називав багато знаменитих прізвищ героїв Революції. Жодному, наскільки я пам’ятаю, не шкодував їдких інвектив, навіть епітетів на зразок «негідник», «каналья», «падло», «подонок». «Це падло Троцький», «цей подонок Ворошилов», «ця каналья Орджопікідзе». Треба сказати, з моїх власних спостережень, раніших і пізніших, я знав про навдивовижу швидкий процес сходження на пси «старих більшовиків» і загалом комуністів, свого часу таких героїчних бунтарів. Наприклад, стукачем у моїй останній камері на Луб’янці був старий більшовик, замміністра електрифікації РСФСР. Чому? Заради чого? Задля чаю й папіросів, якими частував його слідчий? З собачої улесливості? За покликом серця, розтлінного Сталіним? За діалектикою перетворення мужнього революціонера в катівського прихвосня?
Я спитав Стєклова, про те саме, про що питав усіх і завжди: чим пояснити таку всебічну, повну й мерзенну дегенерацію Революції? - Allmacht des Staates! Я не раз уже чув подібну відповідь, мало не всі совєтські інтелектуали наверталися після ув’язнення в такий чи такий різновид анархізму. Я відповів йому, як перед тим іншим, що це нічого не пояснює, що багато разів і в багатьох країнах повторювалася всевладність держави: за Філіпа II, за Людовіка XIV, за Наполеона, за Миколи І, не кажучи вже про старожитні та азіатські імперії. А проте куди їм усім до імперії Сталіна.
Мене завжди вражала нездатність совєтських громадян збагнути, як це вони, «вийшовши з засад абсолютної свободи, дійшли до абсолютного поневолення» (слова Шигальова в «Бісах»), Навіть пророк Достоєвський формулює лише вихідний і кінцевий пункти, а про шлях мовчить. А таки саме шлях є тут істотним, він є зі світу таємниць. З-поміж усіх підсовєтських людей, як я вже згадував, моє товариство з алма-атинської тюрми 1943 року – еліта великого бандитизму – видається мені найпроникливішим, найменш ошуканим чи спантеличеним.
Відтак запитав Стєклова про московські процеси. Як усіх, мене віддавна непокоїла загадка самозвинувачень. Я не знав ще, ясна річ, роману Кестлера, але якби ми, ті, хто був на Луб’янці, його знали, то підняли б на кпини. Проте ми надто добре знали спосіб, яким добиваються зізнань. Будь-яких. Я зблизька бачив чотирьох тортурованих: двох молодих українських націоналістів з львівського Замарстинова – втім, вони справді не могли заперечувати, що забили чималу кількість енкаведистів і солдатів, зокрема при арештуванні. Але був на Луб’янці також доблесний Тайц, який в останні передгітлерівські роки керував Центром торгівлі в Центральній Європі (включно з його тонко розгалуженою підривною мережею); в 1933 його відкликали – нібито до Інституту Маркса-Енґельса. Повертався (точніше – його приносили) від самого Берії, вироблений «на котлету», з дрібно посіченими сідницями, стегнами й ногами. Вже двічі він підписував зізнання, що є шпигуном ґестапо й активним саботажником, але двічі відмовлявся від них, і намірявся остаточно заперечити все перед колегією Військового суду. Хотів признатися там лише в саботажі. А оскільки в тих найвищих місцях покарання соціалістичне правосуддя вимагало, щоб зізнання мали відносно логічну і послідовну конструкцію, сердега просив мене як літератора допомогти йому опрацювати сценарій шкідницьких заходів.
Пізніше до моєї саратовської камери потрапив старий баварський інженер, якого до Росії загнало 1930 року безробіття; хоча його немилосердно катували, він вперто не визнавав своєї вини – певно, його ригористичне лютеранство не дозволяло йому збрехати.
Переконався згодом, що, зрештою, можна не дати зламати себе навіть під тортурами. Навіть під загрозою репресій – Тайц мав кохану дружину.
Я запитав Стєклова, чи зізнання на московських процесах були вимушені тортурами. «Навіщо тортури? – вигукнув він. – В нас усіх руки були по лікті в крові, в гівні! В усіх, усіх без винятку! Від самого початку! По лікті!» – Ці слова я запам’ятав, як вірші, дослівно, такий мене тоді пройняв дрож. Тієї миті порив його ненависті до власного минулого дійшов до «надриву», лице перекосило конвульсією, плечі й руки тремтіли, він цілковито уподібнився до персонажа з Достоєвського. Якобінець, котрого спитали якось про дикі масакри у в’язницях, відповів: «А хіба та кров була аж такою чистою?» «Хіба наша кров була чистішою від тої, яку ми проливали без жалю й без вагань? Не було потреби нікого з нас катувати, кожен перед своїми духовними очима мав довгий список власних злочинів і підлостей. Отож, зізнатися в тому чи іншому – чому ні? Це вже не мало жодного значення. Зрештою, то вже були людські покидьки». Так говорив Стєклов, а я подумки погоджувався з ним, думаючи про вірного католика, що втратив останню надію на спасіння.