12 польських есеїв

Зацікавленість смертю нав’язує специфічність опису, часами мало не фізіологічного і завжди зосередженого на тілі. Це не абстрактний «останній подих», а процес, під час якого герої пітніють, кривавлять, хитаються, корчаться, лаються й проклинають. Нема в цьому величі, тим паче, що часто жодна форма збезчещення не щадить людський тлін.

Варто запитати, чому і кохання, й смерть, описані в текстах, тематично пов’язаних з Україною, виявляють таку разючу відмінність цих текстів від інших романтичних творів тієї доби. Виникає це, думаю, з особливого функціонування України в польській уяві. Україну представлено як варварський, неосвячений простір, відданий на поталу зла. Він або взагалі позбавлений опіки Бога, або, – в найкращому разі, - будучи землею маніхейських поєдинків, вимагає постійних екзорцизмів, що виганяють диявола та змивають гріх.

Така метафізика краю дозволяла помістити у ньому особливу людину і поставити ті питання, котрі були нечіткими або ж неможливими щодо іншого образу світу. Якщо він має сенс, піклується ним Провидіння, історія людства й окремої людини є цілісною, якщо існує вища духовна реальність, а релігія пом’якшує душевні сумніви життя, то не можна зрозуміти «до кінця» певні проблеми. Насамперед такі, як почуття марноти життя і смерті, як переконання про тлінність будь-якого існування, як болісне відчуття повсюдного розкладу, що робить марною будь-яку форму розради. Україна – як край, що, в уявленні романтиків, лежить на метафізичній межі, куди не сягає благодать Божа, – дозволяє забути про релігійну втіху та досліджувати морок людської душі та морок світу: тіло та його хтивість, складність людського духу та його парадокси, зло та жорстокість, що таяться в добрих людях. Спосіб, у який це представлено, вражає своїм песимізмом, інколи навіть нігілізмом, проте саме таке представлення досконало поєднувалося зі світом, що розумівся як світ перед спасінням: місце, де із землі безперервно волає кров, котру, як переконує дехто, освятити не можна.

Переклад Лесі Пізнюк