12 польських есеїв
- Автор: Милош Чеслав, Ват Александер
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-19-5
- Переводчик: Роксана Харчук
- Жанр: Критика
Электронная книга - «12 польських есеїв». Краткое содержание книги:
Голос цього разу був цілком іншим – таким самим сухим, проте сповненим несподіваних модуляцій, – то був голос спокусника. А також – великого мітингового промовця, що в чотирьох стінах свого помешкання, після роботи, перебирається в чистий одяг і чисті манери.
На моє запитання він підтвердив усе розказане про нього театральним інтендантом. Саме такою була ситуація з приготуванням до ювілею, і сам Сталін дбав, щоб він пройшов урочисто. Справді, арештували його незадовго перед святковою датою. Після недовгого й не надто суворого, радите формального розслідування на Луб’янці його вивезли до Омського Централу. То не був навіть «мертвий дом». Могильник. Де сидиш в одиночці, в такій щільній ізоляції, що світ, здається, ніколи вже не дізнається, чи ти ще живий. Цього разу, однак, родину таки повідомили про його смерть, – про що згодом Стєклов довідався на етапі, зустрівши знайомих, які теж віддавна вважалися офіційно померлими.
Проте війна зруйнувала і цей цвинтарний порядок. У перші ж її дні частину в’язнів відправили до Москви, одних на Луб’янку, інших, певно, в Лєфортово, може, й на Суханівку, звідки ніхто ніколи не вертає, а Стєклов із Луб’янки потрапив разом з нами до Саратова.
В Омську Стєклов користався винятковим фавором: хоча, як усі, був закопаний живцем, проте йому дозволили працювати в камері над новою працею про Чернишевського.
Схоже, що діялося це з ініціативи самого Сталіна, який завжди цікавився Чернишевським. Щоранку в’язень діставав до камери полічені листки паперу, які увечері здавав ключникові. Йому доставляли всі замовлені книжки й документи з архівів. «Уже саме ім’я Чернишевський викликає в мене нудоту», – скаржився він мені тепер. Але що з тієї відрази вилилося на письмі, залишиться таємницею рукопису, який разом зі стількома іншими – можливо, найціннішими творами совєцького письменства – спочиває в архівах МҐБ.
Найбільше він розказував про Сталіна, однак саме ці несподівані відкриття про нього, які найбільш мене цікавили, раптом викликали в мене стан вичерпаності, що межував із зомлінням, а безперервний шум у вухах заглушував у ті хвилини голос мого співрозмовника; здавалося, ніби я щораз далі відпливаю від цього голосу своїм внутрішнім морем, а здатність моєї пам’яті до фіксування слів і фактів стала настільки слабкою, що згодом її ледь не всю покрили велетенські діри.
Я докладав неймовірних зусиль, напружував увагу, весь час пам’ятаючи про винятковість даного мені шансу збагнути явища, для яких я в той час не знаходив жодного витлумачення. Пригадую, він багато говорив про Єнукідзе, з яким був близько знайомий. Це була, як він стверджував, єдина людина, чию погорду мстивий Сталін терпів надзвичайно довго. Але дочка Єнукідзе була комуністичною святенницею Культу Вождя. (NB! Я не раз переконувався, що всім тим «пасіонаріям» зовсім не перешкоджала гидка зовнішність їхнього ідола, його велика голова, малий зріст, подзьобане віспою лице, щітка рудого волосся, низьке чоло й холодні «білі» очі; навпаки, ця нікчемна зовнішність, схоже, лише підкреслювала його могутність). Отож дочка врешті прибігла до Сталіна, щоб поскаржитися на батька, вірогідно, за його довірчу тираду супроти тирана, уїдливішу, ніж звичайно.
«Той Смердяков», «той геній з глухого повіту» (уездный гений) влаштував собі домашній цирк, оточивши себе найвульґарнішіми ставлениками. Це аж ніяк не двір, не камарилья – це злочинницька ватага зі своїм паханом. Їхні застілля під горілку були страшно банальні (пошлые), блазенсько-катівські. По якійсь сварці (з дружиною Алілуєвою? Чи з дочкою? – уже не пригадую) Сталін покликав посіпаку й наказав «шлепнуть ее», тобто – застрілити. Коли той вернувся відзвітувати, Сталін упав у розпач і передав виконавця в руки іншого посіпаки. «Султан із Шахерезади, царьок міфологічний, – приказував Стєклов. – Певно, уявив собі, що кат сховає її в яскині».
(Цю історію, в інших варіантах, я не раз потім чув і в СССР, і Польщі. З потоку одкровень Стєклова про Сталіна в мене склалося враження, що він черпає не лише зі свого власного досвіду, а й часто переказує чутки, що кружляють у високих і нижчих сферах).