12 польських есеїв
- Автор: Милош Чеслав, Ват Александер
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-19-5
- Переводчик: Роксана Харчук
- Жанр: Критика
Электронная книга - «12 польських есеїв». Краткое содержание книги:
Те, що я отут виклав, є підсумком моїх багаторічних спостережень, хоча, мабуть, це можна вивести і з самих умов людського існування під Совєтами, як такий собі синтетичний кримінологічний портрет.
Ані сліду усього цього не було у Стєклова: орлиний профіль відповідав його самотній між нами відчуженості. Проте найдужче мене вразила не так відчуженість, як особлива людськість його обличчя. Страшно схудле, кістляве, воно було мовби спрощене до елементарної формули людськості, тієї, котра насподі всякого «буття», незмінної за всяких його видозмін. Тепер, коли я оце пишу, постає переді мною видіння Данте: Chi nel viso deli иотіпі legge ОМО, bene avria quivi conoscuita l’emme. Літера «M» в уявленнях, в іконографії середньовіччя представляла найістотнішу схему людського образу.
Відтак, вигляд Стєклова був не совєтський і не російський – просто людський.
Момент вдивляння тривав недовго, проте був одним з тих моментів, коли справді бачиш. І вже не забуваєш.
Потім був ритуальний перепочинок-сидіння на тюремному подвір’ї й благословенство води з бочок, потім безладна тиснява на вході до величезної камери й змагання за кращі пари. Найкращі, а також ті, що до них прилягали, зайняли троє урків – шалений, френетичний пахан і два його ад’ютанти.
Пахан, здичавілий, скреготав зубами, хрипів, плював, поводив очима, оголювався, а потік його слів був шедевром «блатної» мови. Їх було лише троє, а сотня совєтських людей поступалася їм зі страхом і старанно прихованою огидою.
У цьому залі протягом двох тижнів я довідався про совєтське життя більше, ніж за 10 місяців Луб’янки. Нам вдалося зібрати в кутку невеличкий інтелектуальний клуб: п’ять поляків, совєтський мікробіолог, виною котрого було його гоббі – логістика, про що знало лише четверо-п’ятеро найнадійніших друзів, академік – єдиний у Росії фахівець із селевих потоків, що спустошують міста Середньої Азії, - його ув’язнили за німецьке прізвище, хоча вже дід його був русифікований. Так принаймні вони пояснювали свою присутність поміж нами.
Але за кілька тижнів мене перевели до меншої камери. Тут я зустрів обох молодих урків: один гарненький, як хлоп’ята з «Café Flore». Другий, хлопака-анальфабет, втрапивши за щось до карної колонії, приєднався до урків, вподобавши принади їхнього вільного життя. Без пахана, котрий велів називати себе князем (видавав себе за Оболенського), обоє були лагідні, догідливі, спокійні. Молодший закидав через високі віконця нитки з записками, зокрема й моєю: Нет ли среди вас гражданки Ват? Робив він це з цирковою вправністю, і вже був налагодив регулярний зв’язок з нижніми поверхами, як нас застукали. Тут не толерували тієї своєрідної телефонної мережі, якою були покриті, наприклад, стіни пересильної тюрми у Києві, де сиділи десятки тисяч непогамовних дітей.
Був тут старий професор саратовського університету, історик, котрий на своє лихо мав піаніно й красиву доньку; в неї збиралася студентська молодь, декламували Маяковського і якось хтось, можливо, провокатор, заговорив про чисту «другу» революцію.
Був і волзький німець, партійний активіст, що завдяки арешту уник масового вивезення волзьких німців з квітучих колгоспів – єдиних в СССР, що квітнули самочинно. Він говорив зі мною, між іншим, про сподівання на прихід Гітлера – його німецька була мовою Лютера, бо саме за Лютеровою Біблією німецькі колоністи, осілі тут від часів Катерини, вивчали рідну мову. (Слід зауважити, що Гітлера тоді, в 1941 році, виглядали всі нацменшини, за винятком євреїв). Після депортації німців Саратов раптом став одним з найголодніших міст СССР.
Знову зустрів академіка із селевих потоків. Страшенно балакучий, він був, однак, надзвичайно стриманим у питаннях, що стосувалися політики. Натомість розповідав нам, що і коли «спожив», – нам, що готові були, як міфічний Ерисіхтон, їсти своє тіло. Здобувши цим над нами якусь підлотну перевагу, він користався нею, попри антипатію, котру викликав своєю дріб’язковістю – рисою, що її не терплять у в’язницях.
Був там і москвич, віком десь за тридцять, що видавав себе за інтенданта Театра Красной Армни, тип, не цілком позбавлений шарму, але водночас відразливий своїм всеохопним цинізмом; за висловом котрогось із в’язнів: типовий феномен нижчих щаблів московської комсомоли. Мішанка кмітливості, нахапаних звідусіль відомостей і неймовірного невігластва. Проте Москву знав як свої п’ять пальців – її ресторани, інтриги, звичаї вищих сфер, усі реалії й персоналії. Любив зблиснути афоризмом на кшталт: «У нас можна мати кожну жінку за півлітра горілки».