Українське письменство

Але і в цьому оповіданні, де життьові обставини авторового дитинства типізовані та підігнані під якусь середню норму, гуцульський танець та оповідання про давні часи, старі обряди та вірування («дід падькалися, що Гуцулія на старці переходить») — посідають неабияке місце.

Безтурботне серед старосвітчини дитинство кінчиться візванням управи Кобацької школи до діда, аби вписав малого до науки. Дід сам одводить годованця до школи, наперед три дні проплакавши, і потім кожного разу виходить йому назустріч. Видимо, уже в сільській школі Черемшина справляв враження обдарованого учня, і це піддає батькові охоту пустити його на легший хліб. В «Моїй автобіографії» про те читаємо: «Дєдя виділи, що я слабого організму і до фізичної роботи нездатний, для того просили управителя (Кобацької школи) Казієвича, щоби мене приготовляв до гімназії». У «Карбах» сказано інакше, відповідно до загального спрямування новели: «Сталося так, що дід не діждався помочі від свого внука. Як лишень Петрик виходив свої роки до школи, поховали діда, а дьидя забрав сина від баби і передав у чужі руки, у місто до школи, «Коли-с не гарен робити, то ґаздов не будеш, письма бери-си!»

Обставини свого вступу до Коломийської (польської) гімназії Черемшина змалював у прегарнім оповіданні «Бо як дим підоймаєся», в цій напоєній сонцем та лісовими пахощами ідилії, де селянські злидні відступають на задній план і немов розпускаються в золоті вдячного спомину. Присвячене пам’яті батька (що вмер р. 1920-го), це оповідання подає його образ інакше, як «Карби». Дєдя показаний не заклопотаний, з повсякчасною турботою на лиці, але ясний, опромінений усміхом, як бував часом у свято, на весіллі або колядуючи. Малого Іванчика він гладить по голові, показує йому батіжком Попові гори в Карпатському хребті, ворожить добру долю з сонця та погожого ранку: «Коби-с, хло, утік із цего смучого села від довбні та й барди, то би-с колись дєкував мені старому». По дорозі до Коломиї у Пістинському лісі батько зустрічається з п’ятьма підводами, що теж везуть хлопських синів у міські мури до науки. Всім їм батьки хотять легшого, не мужицького хліба. Крізь взаємні привітання, повні добродушної іронії над собою та над своїми «сардаковими паничами», пробивається мотив: «Най і мужик покушіє панства» — тобто доступиться життєвої вигоди, а разом і ширшого краєвиду розумового, «панцкого розуму». Дітей перестерігають перед самим зовнішнім малпуванням міського одягу та звичаю: «А най котрий з вас відтак кине книжку та й раптом — ні цап, ні баран — такий бараба вертає на нашу голову. Тогди хоть топися, хоть вішайся, хоть пропадай у безвісти». Тільки при умові, що вони вчитимуться, «глібоко читатимуть коменюші» та інші підручні книжки, є рація батькам зняти з себе останню дранку та витягти їх у люди; є рація продавати на удержання сина по моргові землі, як то робив Черемшинин батько. Самі діти теж почувають себе на якімсь порозі, їх везуть «відмінитися», як сказали б герої «Люборацьких». Починається нове життя, розкривається світ, в якому вони згодом мають стати злісними, учителями, попами. Село зосталося позаду, і туга за ним підказує їм невеселу співанку: