Вакансія на вбивцю
- Автор: Паняєва Наталя
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-54-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Вакансія на вбивцю». Краткое содержание книги:
Під час проведення кінофестивалю «Молодість» знаходять задушеною юну симпатичну акторку. Здавалося б, безглузда смерть! Відсутність мотиву робить розкриття вбивства проблематичним, та коли до розслідування долучається відомий журналіст Авенір Дейкало, у зловмисника зникають шанси уникнути викриття. От тільки чи є душогубцем той, на кого так промовисто вказують докази?
Відповідь знайти непросто, бо один кримінал тягне за собою інший — не менш страшний. Розгадати ребус можете спробувати і ви, прочитавши новий роман авторки детективних романів киянки Наталі Паняєвої, а ми гарантуємо карколомну інтригу, динамічний сюжет і вкрай несподівану розв’язку!
Вона налила знову собі й Калачу.
Тремтячою рукою Геннадій підніс склянку до рота й вихилив одним духом.
— Мені це все не подобається. Я віддам фотографії ментам просто зараз.
Тетяна Іванівна підвелася зі стільця і заходила кімнатою туди-сюди. Їй було шкода Геннадія, але страшенно не хотілося втрачати такий шанс — роздобути п’ятдесят тисяч гривень.
— Я сказала, що ти поїхав до Дніпропетровська, любий. Не псуй мені оборудку. До завтра я розберуся з цією пихатою Маргаритою, змушу її розпрощатися з діамантовими цяцьками. А коли в нас будуть камінчики, тоді ти підеш до ментури. Впевнена, вони коштують не менше п’ятдесяти тисяч. Дівка «пахала» на них не один рік.
Горілка вже почала діяти на Геннадія. Він провів рукою по обличчю, намагаючись втямити, що саме розтлумачує його співмешканка.
— А що я, власне кажучи, роблю у Дніпропетровську? — поцікавився він.
— Любий, я знаю там одного чоловіка, який заприсягнеться, що весь день провів з тобою. Нема чого хвилюватися.
— Але якщо Маргарита й віддасть нам свої камінчики, то лиш в обмін на фотографії і негативи.
— Вона їх отримає, — зауважила пані Назарук. — Але і міліція теж матиме.
Калач потягся до пляшки й долив собі ще.
— Думаєш, вона так легко розпрощається зі своїми брязкальцями? — запитав він.
— Так, любий, — жінка вирішила, що він більше не боїться і можна вже йти геть, її непокоїло, що у передпокої зараз порожньо.
— А тепер лягай поспи. Я сама в усьому розберуся.
Геннадій слухняно ліг на ліжко й дозволив накрити себе ковдрою.
— Ну, якщо ти думаєш, що сама зумієш у всьому розібратися, я не проти. П’ятдесят тисяч гривень — чимала сума для мене.
— І для мене теж, — мовила Тетяна Іванівна. — Цього разу ми поділимо все порівну, так, любий?
— Звичайно, — змушений був погодитися фоторепортер, хоча двадцять п’ять тисяч йому подобалися вполовину менше, ніж п’ятдесят.
Пані Назарук підвелася:
— Я скоро повернуся, а ти залишишся тут на ніч. Я подзвоню своєму знайомому до Дніпропетровська і про все з ним домовлюся.
Рука тремтіла тепер значно менше, тож Калач знову взяв склянку з горілкою, випив, заплющив очі. Коли пані Назарук виходила з кімнати, він уже солодко хропів.
Віталій Гаранджа сидів на лаві у маленькому сквері неподалік квартири Тетяни Назарук, спостерігаючи за перехожими. Швидко сутеніло. Зірок ще не було, і на небі самотньо сходив молодик. Достатньо дорогий темно-синій костюм і темна сорочка без коміра виказували в ньому людину доволі забезпечену і зі смаком. Із сусідньої кав’ярні долітали уривки новин, які передавали по телебаченню. Зараз диктор читав про Геннадія Калача, спочатку описав його зовнішність, а потім додав: міліція впевнена, що цей чоловік може допомогти слідству. Гаранджа трохи нервував, чи перебуває цей п’яничка дотепер у квартирі пані Назарук, чи, може, йому вдалося вислизнути. Адже оперативники нікого не знайшли.
Віталій уже кілька разів протягом двох останніх годин проходив повз підворіття і бачив, що міліція не зняла спостереження. Це значно ускладнювало його плани, бо Гаранджу могли запримітити на вході до будинку.
Режисер запалив сигарету, а коли ховав запальничку назад до кишені, його пальці намацали шнур, який він прихопив з собою. У другій кишені лежали намистини, і Віталій перевірив, на чи місці вони. І нарешті, вже в піджаку Гаранджа намацав ніж у шкіряних піхвах.
Допаливши, він підвівся і за кілька хвилин опинився навпроти будинку пані Назарук. Вулиця була порожня, за виключенням кількох відвідувачів кав’ярні на розі. За одним із столиків самотньо бовванів оперативник, зрідка потягуючи пиво. Здавалося, він не звернув жодної уваги на Віталія. На відміну від чоловіка за сусіднім столиком. Спочатку Віталій його й не помітив, тільки завважив, що хтось махає йому з-під яскравої маркізи. Гаранджа придивився уважніше. За столиком сидів його сусіда по готелю Павло Дзюбенко.
Неквапом Віталій підійшов до його столика:
— Привіт! Що ти тут робиш? — спитав Павло.
— А ти? — наїжачився Гаранджа.
— Та так, забрів сюди випадково, — недбало пояснив Дзюбенко. — Неподалік мав зустріч з колегами. Може, присядеш? Вип’єш чогось?
— Ні, дякую, — Гаранджа намагався говорити якомога невимушеніше. — Я тут познайомився з дівчиною, квітникаркою, — він підморгнув Павлові. — От хочу провідати її, а заразом і квітів для Маргарити купити.