Вакансія на вбивцю

— Що трапилося? — запитав Калач і повалився б знову на ліжко, але Тетяна притримала його.

— Прокинься, Геннадію! — Її різкий голос проник крізь п’яну одур і розбудив його остаточно. Він потрусив головою і спробував підвестися. — Менти шукають тебе по всьому Подолу. Підводься! Треба як слід сховатися.

Обличчя Геннадія миттю спохмурніло.

— Та вони ж приходили сьогодні вранці, хіба ні?

— Приходили. А зараз знову нишпорять усюди.

Він непевно підвівся на рівні:

— І що я повинен зробити?

— Просто йди за мною.

Тетяна взяла його за руку й потягла за собою.

— Гей, що ти робиш?! — вигукнув Калач і висмикнув руку. — Зачекай, давай поміркуємо. Може, мені краще з ними побалакати? І взагалі, давай скасуємо наші плани, га? Щось мені все це не подобається. Це ж шантаж. Я просто побалакаю з міліцією і віддам фотографії.

— Потім усе обговоримо, давай ворушись.

Вона провела його по коридору, удвох вони піднялися на кілька сходинок, що вели до іншої частини квартири, і пані Назарук відчинила стінну шафу, забиту відрами, щітками, різним ганчір’ям.

— Любий, я сама в усьому розберуся, — запевнила жінка й, засунувши руку в глиб шафи, намацала заховану в ніші пружину й натисла на неї. Задня стінка шафи відчинилася, і за нею виявилася крихітна кімнатка, вмебльована єдиним стільцем, столом і ліжком.

— Проходь сюди, любий. Тихенько! Я скоро повернуся. Ти тільки не хвилюйся. Бачиш, яка гарна кімнатка. Мабуть, ще з дореволюційних часів збереглася. Наче навмисно тебе чекала.

Геннадій намагався опиратися, але відчув, як могутня рука підштовхнула його вперед, а потому почув клацання дверей.

Гладуха кинулася назад до кімнати Геннадія, зібрала всі його речі, похапцем запхала їх у стару валізу, а валізу — до шафи. Тоді відчинила вікно, щоб провітрити кімнату, схопила порожню пляшку з-під горілки і побігла назад, до передпокою. А там її уже чекали оперативники.

— Знову ви? — запитала вона. — А зараз що вам треба?

Обидва оперативники знали пані Назарук дуже добре. Час від часу вони приходили сюди з приводу бійок і скандалів, у яких брали учать її «дівчата», і були прекрасно поінформовані про те, що робиться в її квартирі. А інколи й влаштовували «дівчатам» суботники, тобто примушували обслуговувати себе абсолютно безплатно. Тож між місцевими ментами і хазяйкою квартири встановилося певне співробітництво, але сьогодні законники даремно розраховували на порозуміння.

— Послухайте, — сказав один із них. — У нас є відомості, що тут переховується Геннадій Калач. Хочете, щоб ми принесли ордер, чи ми можемо оглянути квартиру просто зараз?

Пані Назарук посміхнулася.

— Ви лише гаєте час, хлопчики. Можете, звичайно, понишпорити тут, але його в мене немає. Втім, робіть як знаєте.

Вона примружила очі:

— У деяких кімнатах зараз відвідувачі. Перед тим як увійти, спершу постукайте, — Тетяна Іванівна багатозначно підморгнула оперативникам. — от іще що хочу вам сказати. Коли ви вранці питали мене, чи є тут Калач, я сказала, що у даний момент тут його немає. Але якщо ви запитаєте, чи взагалі він бував тут, я вам скажу: ну звісно, бував.