Вакансія на вбивцю
- Автор: Паняєва Наталя
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-54-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Вакансія на вбивцю». Краткое содержание книги:
Під час проведення кінофестивалю «Молодість» знаходять задушеною юну симпатичну акторку. Здавалося б, безглузда смерть! Відсутність мотиву робить розкриття вбивства проблематичним, та коли до розслідування долучається відомий журналіст Авенір Дейкало, у зловмисника зникають шанси уникнути викриття. От тільки чи є душогубцем той, на кого так промовисто вказують докази?
Відповідь знайти непросто, бо один кримінал тягне за собою інший — не менш страшний. Розгадати ребус можете спробувати і ви, прочитавши новий роман авторки детективних романів киянки Наталі Паняєвої, а ми гарантуємо карколомну інтригу, динамічний сюжет і вкрай несподівану розв’язку!
— Послухай, стара пройдо. Ти знаєш так само добре, як і я, що коли тебе вранці запитували, чи був він тут, то малося на увазі, чи був він тут узагалі.
— Ну звичайно! Він живе у мене час від часу.
— Тоді де він зараз?
— Сьогодні вранці, годині приблизно о дев’ятій, він поїхав. Здається, до Дніпропетровська. Але Геннадій повернеться, адже всі його речі залишилися в мене.
— Ну що ж, подивимося, — різко кинув один з оперативників.
Пані Назарук повернулася до дівчини, яка крутилася поруч:
— Попроси всіх хлопчиків і дівчаток вийти. Ці пани хочуть оглянути кімнати.
Оперативники перезирнулися, потім старший із них наказав:
— Залишся тут і перевір усіх, хто виходитиме. — Міліціянт повернувся до пані Назарук. — Справа дуже серйозна. Калач розшукується за підозрою у скоєнні вбивства акторки Жанни Задорожної.
Обличчя пані Назарук анітрішки не змінилося, але їй стало моторошно від тих слів.
— Та він і комахи не скривдить. Чому раптом ви вирішили, що він порішив людину?
— У нас достатньо доказів, аби запроторити його за ґрати, — сказав старший. — Ходімо, покажете мені його кімнату.
За двадцять хвилин він, помітно розчарований, повернувся до передпокою. Оперативник перевірив речі Геннадія, обійшов усі кімнати, але не знайшов нічого. Геннадія в квартирі не було. Залишалося лише потелефонувати майорові.
Дементій вислухав звіт про стан справ і наказав:
— Залиш одного зі своїх неподалік квартири, нехай стежить за всім на місці. А сам повертайся. Вам треба послати ще когось? Там є чорний хід?
— Ні, майоре.
— Ти певен?
— Так.
— Добре. Скажи напарникові, якщо Калач з’явиться, то його терміново треба доставити до мене.
І Дементій поклав слухавку.
Пані Назарук уважно простежила за тим, куди оперативники подалися з її квартири. Один із них перетнув вулицю й засів у кав’ярні навпроти її будинку, звідки добре проглядалося підворіття та подвір’я. А сама вона знову зайняла свій спостережний пункт у передпокої. Тетяна Іванівна замислилася, адже ситуація ускладнювалася. Жінка вже шкодувала, що дала Маргариті так багато часу. Які в міліції можуть бути докази проти Геннадія? Вона набрала телефон готелю «Палас».
— З’єднайте мене, будь ласка, з номером 723, — попрохала гладуха.
Після короткої паузи телефоністка повідомила: «У номері нікого немає. Прошу, потелефонуйте, коли закінчиться перегляд».
Пані Назарук пробурмотіла щось нерозбірливе, що мало означати подяку, і поклала слухавку. Почухала товсту щоку, важко підвелася, пішла до своєї кімнати, дістала з шафки пляшку горілки і два яблука і повільно побрела до східців. Хоч було їх усього чотири чи п’ять, та для огрядної жінки й це становить складну перешкоду, тому вона намагалася відвідувати ту частину квартири якомога рідше. Роззирнувшись, чи немає кого в коридорі, жінка відкрила потайну кімнату. Геннадій сидів на ліжку, з його обличчя цівками збігав піт, і, здавалося, Тетяна Іванівна майже почула, як калатає його серце.
— Що відбувається? — запитав він. — Послухай, мені це перестає подобатися. Я зараз же піду до ментярні. Ця ідіотська оборудка була великою помилкою.
Пані Назарук важко всілася на стілець, що одразу затріщав під її тлустим тілом, націдила у склянку горілки, тицьнула її Геннадію і подала яблуко.
— Не хвилюйся, — запевнила. — Все буде гаразд.
Геннадій жадібно видудлив оковиту й понюхав яблуко. Він справді потребував зараз випивки, щоб хоч трохи заспокоїти нерви.
— Ага, аякже… гаразд… — в’їдливо кинув він. — Менти мене шукають, чи не так? Якщо я припустився якоїсь помилки, вони напевне вирішать, що це я убив дівчину. Що їм було треба? Що вони тобі сказали?
— Їм здається, що ти міг бачити того хлопця, ну, розумієш, убивцю, — збрехала пані Назарук. — Вони знають, що в день убивства ти був у готелі до пізньої ночі. От і все. Тому нічого нервувати.
— Я не нервую, — сказав Геннадій. Піт заливав йому очі. — Вони вважають, що це я її вбив?
— Не мели дурниць! Чого б вони так думали? — гримнула на нього жінка. — І все ж, мені здається, буде краще, якщо ми трохи змінимо наші плани. — Вона допила горілку зі своєї склянки. — Нам треба вимагати більше грошей, але за один раз, тобто наполягати на одній виплаті. А потім, Геннадію, ти скажеш ментам правду і покажеш фотографи. Але до того як ти це зробиш, ми повинні викачати максимум грошей з цієї хвойди Маргарити.