Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
— Шляхетні лицарі, — вигукнув він, ошелешений, -що трапилося?!
— Це ви наказали своєму слузі підслуховувати біля дверей? — спитав Бенду.
— Ні, звісно ні! — відповів сердито трактирник. — Навіщо тобі це знадобилося, Леоре?
— Облиш його, — зупинив Ристридин Бенду і повернувся до трактирника: — Ваш слуга поводиться підозріло, Фораме. І ви, мабуть, не будете заперечувати, якщо ми поставимо йому декілька запитань?
— Звісно ж, ні, лицаре Ристридине, — відповів трактирник, здивовано дивлячись на нього, упізнавши його без шолома.
Бенду відпустив Леора.
— Я нічого такого не робив і нічого не знаю, — мимрив служка, розтираючи від болю руки.
— Краще відповідай панам! — наказав трактирник. -Мені соромно за тебе, Леоре!
— Ну то що, — звелів Ристридин, — розказуй, що ти знаєш про Червоних Вершників. Бо ти ж їх бачив!
Бенду мовчав, але обпік слугу таким поглядом, що йому одразу перехотілося заперечувати:
— Так-так, я бачив їх, — неохоче почав він. — Позавчора вночі. Але не в червоному.
— Не в червоному?! — скрикнув Бенду.
— Ну, принаймні, не всі в червоному. — Здалося, що Леор забув про свій біль, і на його обличчі з’явилася посмішка:
— Той, що до мене говорив, був чорний, тобто зодягнений у все чорне, я хотів сказати, і ще були інші, ті, що не червоні. Я не знаю, точніше, я не розгледів їх. Темно було.
— Вони говорили з тобою? — спитав Бенду. — Що вони сказали? Скільки їх було?
— Вони проїздили повз трактир. Скільки — точно не скажу: може, з десятеро. чи з дванадцятеро. Прокинувся я, ось, і побачив їх у віконце. Кімната моя на дорогу вікном. Вони зупинилися неподалік, і я встав подивитися. Думав, може зайти захочуть; ну, вийшов, і вони мене побачили. Ночувати не захтіли, лишень пива спитали. Ну, то я й подав.
— І що вони говорили? — спитав Ристридин.
— Та нічого особливого.
— Навіщо ж ти так старанно підслуховував наші розмови?
— А навіщо ви, шляхетний лицарю, так старанно про них розпитуєте? Не те щоб мене це стосувалося, але.
— Відповідай, коли питають! — втрутився Бенду.
— Червоні Вершники скоїли вбивство, — сказав Ри-стридин. — Ми, лицарі короля Дагоната, маємо їх покарати.
— О! — вигукнув Леор. Здавалося, слова лицаря справили на нього враження. — Ви вже пробачте, шляхетні лицарі, тільки запитували вони про вас. Чи проїздили, мовляв, від замку Містеринат Четверо Сірих Лицарів зі зброєносцями. Ну, я вас тоді ще в очі не бачив, то так і сказав їм. А ще запитували. — він боязко покосився на Тіурі, — про юнака з чудесним перснем на пальці. Та й хлопця такого я на той час ще не стрічав.
— І?.. — спитав Ристридин. Дужий і суворий стояв він перед Леором, який не міг витримати пронизливого погляду лицаря.
— Вони наказали, щоб я, як побачу, стежив за ними, — вів далі він, — за Сірими Лицарями, цебто, і за юнаком. і щоб повідомив їм, як побачу.
— І як же ти маєш їм повідомити? — поцікавився Ри-стридин. — Як би ти їх знайшов? Де вони зараз?
— Не знаю я. Справді не знаю. Вони повернуться, сказали, щоб запитати мене.
— Правду кажеш?
— Так, шляхетний лицарю, — відповів Леор, — чистісіньку правду.
Тут втрутився трактирник.
— Лицаре Ристридине, повірте йому. Звісно, підслуховувати недобре, та він допитливий до всього — така вже в нього вада. Та й звідки йому було знати, що Червоні Вершники — вбивці.
— Справді, звідки? — сказав Леор ображено.
— Шкода, що ти не можеш нам розповісти, де вони, — зауважив Ристридин. — Проте ми знайдемо їх так чи інакше. Можеш іти, Леоре. Тільки ось що, попередь нас, коли вони знову повернуться.
— Так, неодмінно повідомлю, шляхетний лицарю, -покірно мовив Леор і, човгаючи, вийшов геть.
— Чи можу я вам чимось бути корисним? — запитав трактирник.
— Можеш, Фораме, — відповів Ристридин. — Я б волів, щоби ти не згадував мого імені, доки я ношу ці сірі обладунки.
— Гаразд, шляхетний лицарю. А за Леором я пильнуватиму, хоча не думаю, що він знає більше, аніж сказав.
— Добре, Фораме, — завершив Ристридин. — Ми йдемо спати і вирушимо завтра рано-вранці.
Коли трактирник вийшов, усі знову посідали на свої місця, вирішуючи, що робити далі.
— Гадаю, цей Леор знає більше, аніж говорить, — зауважив Бенду.
— Можливо, — погодився Ристридин задумливо.
— А трактирнику справді можна довіряти? — спитав Арват.
— Якби йому було таки щось відомо, то він розповів би мені. Я його давно знаю: хороший чоловік, хоча не такий вже й розумець.
— То що ж нам тепер робити? — спитав Евейн.
— Та нічого, — кинув Бенду. — Іти спати. Але, як на мене, слід залишити вартових, щоб ніхто не міг ані вийти з трактиру, ані увійти до нього непоміченим.