Лист до короля

Арданвен стукнув копитом по землі й тряхнув гривою.

— Норовистий кінь! — зауважив Леор і знову зиркнув на Тіурі, багатозначно посміхаючись.

Тіурі що далі, то менше подобалися той чоловік і те, до чого він веде, тож хлопець зрадів, коли вони покинули стайню.

У трактирі вже запалювали свічки, господар накривав на стіл. Трохи згодом вони з Леором принесли вечерю. Ристридин подякував і сказав, що покличе, коли буде потрібно. Лицарі з полегшенням зняли шоломи і зброю і поклали мечі. Бенду зачинив на засув двері в коридор, який виводив у внутрішній двір.

— Ну от, — зітхнув він, — нарешті ми самі.

Під час вечері Тіурі зауважив:

— Можливо, я занадто прискіпливий, але цей слуга не викликає в мене довіри.

— І в мене також, — погодився Бенду. — Ми за ним простежимо. А Червоних Вершників знайдемо в будь-якому разі, що б він не казав.

Лицар Ристридин поглянув на Тіурі в задумі.

— Поміркуйте всі, — сказав він, — треба вирішити, чи варто Тіурі залишатися в одязі воїна замку Місте-ринат.

Він не пояснив, чому згадав про це, але хлопець усе зрозумів. Червоні Вершники, звісно, шукали його, і він єдиний достеменно знав — чому. «Сірі Лицарі можуть не ганятися за вершниками, — з жахом подумав Тіурі.

— Якщо я залишуся з ними, ті самі нас знайдуть. Вони щонайменше бодай ще раз спробують відібрати в мене листа». Поки лицарі з ним, безперечно, він у безпеці, навіть якщо вороги й здогадаються, що він переодягнений. Ті, певна річ, швидко все зрозуміють, коли побачать простого зброєносця, що їде на коні Едвінема, Чорного Лицаря з Білим Щитом.

Він не висловив своїх думок — невідомо, до чого б це призвело, натомість звернувся до Евейна:

— Лицарю Евейне, чому правитель Евіллану ворогує з королем Унавеном? Що між ними сталося?

— У двох словах цього не розкажеш, — відповів Евейн,

— але, звісно, я розповім тобі про це.

— Не забувайте лишень, що нам треба відпочити, -нагадав Бенду. — Вирушаємо завтра на світанку.

— Чи може бути щось краще, аніж відпочинок у доброму товаристві: попивати вино і слухати історії, -відказав Ристридин і послав зброєносця по ще кілька пляшок вина.

По вечері воїни наповнили келихи, влаштувалися якнайзручніше і приготувалися разом з Тіурі слухати розповідь Евейна.

— Кажуть, — почав Евейн, — що наше королівство найкрасивіше у світі. Король Унавен віддавна править там мудро і справедливо. Багато століть панував у нашій країні мир та спокій. Лише останніми роками пізнали ми війну та розбрат. І розбрат цей виник у самому серці королівства.

Король Унавен має двоє синів. Старший, як велить звичай, — кронпринц, і з того дня, як йому виповнилося вісімнадцять, носить титул віце-короля і королівського намісника. Та обидва принци народилися в один день, і молодший завжди був незадоволений своїм становищем. Він вважав несправедливим, що брат, старший від нього лише на кілька хвилин, успадкує трон. Слід зазначити, що принци схожі зовні й однаковою мірою наділені розумом і талантами. Тому для молодшого така різниця є ще нестерпнішою. Проте юнаки різняться характерами, і з віком це ставало дедалі більш очевидним. Кронпринц схожий на батька: завжди піклується про державний інтерес та про добробут майбутніх підданих. А брат — владолюбний і прагне лише необмеженого володарювання.